Коли росія повномасштабно посунула в Україну, буквально із перших днів наші краяни згуртувалися у спільних справах для протидії ворогу. Світ захоплювався таким рівнем нашої соціальної згуртованості у прагненні перемогти. Але, хоча за кілька тижнів від того буремного часу 2022-го мине вже три роки, а війна досі триває, на жаль, місцеві волонтери кажуть: збори закриваються нелегко. Мовляв, усе менше людей долучаються до них. Чи ж справді це так, кого найбільше підтримують наші земляки й землячки і що знижує нашу згуртованість, вирішило з’ясувати «Нове життя».
Для цього ми проаналізували думки пересічних любешівців та любешівок різної вікової і соціальної категорій. Їх ми попросили відповісти на запитання: чи беруть вони участь у волонтерстві, чи донатять на армію загалом, чи тільки знайомим воїнам, або ж, можливо, перестали це робити та з яких причин.
Ті, чию думку нам вдалося дізнатися, зазначають: волонтерство на підтримку армії діє за їхньої участі. Просто ці практики тепер охоплюють дещо меншу кількість учасників порівняно з початком повномасштабного вторгнення росії. А все – через утому, зниження згуртованості, вигоряння та наявність прикладів нецільового використання коштів, зібраних саме на ЗСУ.
Ніна Шитлюк, пенсіонерка із Великої Глуші, каже:
Підтримую армію з перших днів повномасштабного вторгнення і стараюсь щось організовувати постійно. Але, на жаль, дуже мало долучається людей. Уже багато хто думає, що війна закінчилась. Однак наші захисники потребують нашої із вами допомоги. Тільки разом ми сила. Разом до Перемоги. Не будьте байдужими!
Пані Руслана, вчителька, просить не називати її прізвище, бо ж, переконана, що добрі справи треба робити тихо:
Підтримую захисників із перших днів війни, тобто з 2014. Коли як, залежно від своїх доходів: коли більше, коли менше. На цій війні чужих не буває. Всі вони наші, найрідніші, наймиліші, найвитриваліші ТИТАНИ, які тримають небо над нами. Не розумію тих, які своє небажання допомогти прикривають розмовами про розкрадання, збагачення, продаж товарів, призначений для ЗСУ. Попри те, що такі факти мають місце у нашій владі, бізнесі, нечесних волонтерів, хлопцям і дівчатам на фронті від цього не легше. То що, покинути допомагати? Однозначно, ні! Спілкуюся багато з ними, тому знаю, як важливо там відчувати нашу підтримку, навіть дріб’язкову: як-от дитячі малюнки, листи школярів, власноруч спечені смаколики чи патріотично підписаний прапор. Це їх розчулює до сліз, а ще неймовірно піднімає бойовий дух.
Бірківчанин Володимир Мокич, пенсіонер, переконаний:
Це важкі запитання. Але, на мою думку, трішки зменшилися волонтерські надходження. Людям стало скрутніше через підвищення тарифів на енергоносії, загалом стрибок цін і т. д. Багато людей відмовилися від волонтерства через осуд. Але в основному засуджують ті, хто не допомагає або мало чим допоміг. І найважливіший фактор – це масштабна корупція та ненаситність чиновників будь-яких рангів.
Односельчанці пана Володимира пенсіонерці Надії Божко тема волонтерства особливо близька. Вона зазначає:
Чим можу, тим підтримую і буду підтримувати ЗСУ. А загалом я дуже вдячна нашим бірківчанам як мама воїна. Тільки кудись треба комусь допомога, дивись, уже і коником під хату приїдуть… Разом ми сила! І допомагати нашим захисникам – наш святий обов’язок. Бо ж вони оберігають нас.
Любешівка Наталія Шеметило, представниця молоді та бізнесу в нашому краї, каже:
На початку війни донатили як близьким знайомим, так і на масштабні збори, наприклад, які організовує Притула. Останнім часом донатимо лише місцевим зборам, більше довіри до своїх (знаєш напевне, що і куди потрапить). Неодноразово брала участь у благодійних ярмарках та сама кілька разів проводила благодійні лотереї. Після того, як даруєш чи робиш велику пожертву, то на наступний день чи через тиждень бумеранг повертається тобі чимось іншим, і це так класно!
Дещо іншої позиції – ті, хто, так би мовити, знаходиться по другий бік цієї важливої справи.
Олексій Приходько, підприємець, очільник Любешівського волонтерського центру, вважає:
На мою думку, і колись донатили, і зараз це роблять лише певні люди. Адже, на жаль, донині є такі любешівці, для яких війна навіть і не починалася. Вони її не відчувають. На моє ж переконання, велика помилка у громаді, що не встановили єдиний волонтерський рахунок, за яким і потрібно проводити різні збори. Так значно легше було би закривати різні потреби, не розпорошуючи фінанси. А так тих зборів адресних дуже багато, їх і реалізовувати важко. Тим паче, переконаний, нині вже змінилися пріоритети. Потрібно насамперед зберегти життя хлопцям і дівчатам. Для цього треба тепловізори, дрони. А все інше може почекати, це другорядні потреби.
Тридцятирічний військовослужбовець Анатолій каже:
Звісно, важко порівнювати 2022 і 2024 роки: як щодо забезпечення армії, так і участі в цьому населення. Але особисто для мене та моїх побратимів єдине залишилося незмінним: ми й тоді, і нині знаємо, що наші рідні, знайомі, односельці не стоять осторонь наших проблем. Якщо ми тільки кидаємо заклик про збір на якісь потреби, всі вони активно долучаються до цього. А як приємно отримувати посилки від земляків, листи, малюнки від дітей! Це не описати словами! Тому не стомлююся повторювати: наші люди – найкращі. І вони ніколи не відмовляють у допомозі, якщо знають, що вона – адресна, що буде використана за призначенням.
…
Отже, довіра в людей – більша до місцевих ініціатив, аніж до благодійних фондів. Такий висновок напрошується після аналізу думок тих наших земляків і землячок, чию позицію вдалося дізнатися «Новому життю». Але це аж ніяк не значить, що волонтерство як прояв соціальної згуртованості знизилося, про що намагаються переконати світ російські наративи. Наприклад, це ж підтверджують і дані дослідження сфери благодійності України, яке у грудні 2024 року презентували Zagoriy Foundation спільно з Info Sapiens. У межах дослідження опитали 2400 українців віком від 18 років та 400 представників неурядових організацій (НУО), а також провели 20 глибинних інтерв’ю з представниками громадського сектору.
За результатами дослідження, дійсно, індекс поширеності благодійності дещо знизився в порівнянні з 2022 роком: із 7,7 до 6,7 за 10-бальною шкалою. Проте цей показник є вищим, ніж у 2021, коли індекс складав 4,5. Відсоток залученості українців до благодійності залишається високим: 86% долучались до допомоги в різний спосіб протягом минулого року. Та й загалом відсоток людей, які донатили протягом 2024-го, зріс із 65% до 73%. Це спростовує наратив про «втому від війни» та власну оцінку українців щодо свого залучення у благодійність. Загалом же волонтерство в Україні набуло значного поширення: якщо 86% українців займалися благодійністю за минулий рік, то половина з них саме волонтерила. Цей показник збільшився з 39% у 2022 році до 43% у 2024 році. Найбільше до волонтерства долучається молодь, сільське населення та працівники державного сектору.
Як свідчать дані опитування, серед тих, хто готовий допомагати, більшість хоче це робити волонтерським ініціативам (70%), а не благодійним фондам. Це не виключає можливості того, що волонтерська ініціатива може допомагати благодійному фонду у великій фандрейзинговій кампанії, радше підкреслює тенденцію до якомога пряміших пожертв із мінімальною кількістю допоміжних ланок між благодійником і тим, хто потребує допомоги, кажуть соціаологи. Українці надають перевагу адресній допомозі, а головними їхніми мотивами є співчуття (33%), патріотизм (17%) та відчуття обов’язку перед суспільством (16%).
…
Так, війна триває. І емоційне виснаження людей – цілком закономірне. Але, попри це, наші краяни й далі не стоять осторонь справи волонтерства, зокрема, підтримки війська. Вони донатять грішми, речами, листами, малюнками, теплотою сердець, молитвами. Розчаровуються несправедливістю на верхах, фактами розкрадання коштів, призначених на армію, але знову й знову об’єднуються заради підтримки знайомих, рідних, односельців, котрі виборюють українську перемогу на війні. Таким чином своїми вчинками наближають цей бажаний для всіх день.
І ось таке волонтерство як індикатор соціальної згуртованості українців підтверджує: разом ми зможемо перемогти російського ворога. Бо ж це можливе лише у єдності. Відрадно, що прикладів такої соціальної згуртованості на Любешіщині є чимало, до того ж додаються усе нові й нові. Наприклад, у навчальних закладах, у різних населених пунктах час від часу відбуваються благодійні ярмарки. Священник із Седлища Ростислав Хрупчик періодично їздить на передову. І щоразу наші земляки й землячки активно відгукуються на його клич про різні потреби на фронті. Віднедавна у Седлищі місцеві господині готують голубці та іншу смакоту, яку згодом відправляють на схід. І навіть наймолодші наші земляки й землячки виготовляють окопні свічки, розпалювачі, збирають усе необхідне мужнім захисникам і захисницям. Саме ось такі вчинки й підтверджують соціальну згуртованість Любешівщини задля наближення української Перемоги.
Наталія МУХА.
Фото з редакційного архіву.
