Нещодавно сюди внесли ще чотири елементи. Тепер їх загалом – 52.
У Волинському обласному науково-методичний центр культурі повідомили, що цього разу до переліку внесли:
Святкове жіноче вбрання, вишите гладдю, у Любешівській територіальній громаді – традиційний одяг, що вирізняється локальною орнаментальною та технічною самобутністю.
Виготовлення писачків у селі Княгининок Луцької міської територіальної громади – традиційне ремесло, пов’язане з великодніми звичаями та збереженням технік і форм.
Традиційне приготування волинської домашньої ковбаси у Камінь-Каширській територіальній громаді — жива гастрономічна практика, тісно пов’язана з родинними та святковими традиціями.
Традиція маринування зелениць у селі Смолярі-Світязькі Шацької громади — локальна кулінарна традиція, що збереглася як частина побутової культури регіону.
Вишивка гладдю на Любешівщині найбільшого поширення набула у 1940–1960-х роках ХХ століття. У той період святкове жіноче вбрання було обов’язковим атрибутом дівочої честі та майстерності. Старші люди казали: “В чому під вінець, у тому й кінець”, адже вірили, що мати впізнає свою доньку на тому світі по сорочці. Цей вислів глибоко передавав значення українського строю у житті жінки.
Святковий комплект складався із сорочки, спідниці у складки, фартуха та хустки. Спідницю складали “при складці до складки”, клали під гніт, щоб складки були рівними, а знизу пришивали “ґальони” — стрічки, які не давали їй підійматися під час танців.
Фартухи оздоблювали “гарунком” — мереживом, сплетеним гачком або придбаним, з’єднували частини тканини мереживними вставками. Хустки прикрашали “кутасами”, виконаними в техніці макраме або гачком, із великим букетом на куті.
Сорочки мали уставковий крій із ласткою, коміром і манішкою. Вишивку розміщували на уставці, рукавах, манжетах, комірі та манішці. Характерною ознакою Любешівщини був поперечний орнамент на грудях, який разом із вишитою планкою утворював візуальний хрест.
На рукавах виконували об’ємний підуставковий малюнок, під яким розміщували три або п’ять букетів. Типовим мотивом були пишні букети квітів із бантом. Переважали червоний, темний бірюзовий, зелений, синій, фіолетовий, жовтий кольори та їх відтінки. Стрій завершували тканою крайкою, скляним намистом “лускавки” чи пацьорками, скляними або перламутровими ґудзиками.
Вбрання одягали до церкви, на весілля (зокрема під час обряду знімання вінка молодої та одягання хустки), на храмові свята. У 1990-х роках жінки ще активніше стали використовувати його як святковий одяг.
У селі Бучин під час щорічної хресної ходи до свята весняного Миколая місцеві жительки й нині зустрічають процесію у традиційних костюмах. Про побутування цієї традиції розповідали мешканки громади — Степанида Черевко Степанида (1932 року народження з села Залізниця), Ганна Музика (1935 року народження з села Люб’язь).
Про збереження родинних строїв і передачу пам’яті розповідають онуки носіїв традиції — Віта Домашич та Аня Мельничук, які популяризують спадщину своїх бабусь у громадському просторі.
Внесок у збереження традиції роблять місцеві майстрині — Валентина Зусько (село В’язівне) та Марія Дусик, які проводять майстер-класи, беруть участь у виставках, демонструють автентичні зразки одягу та навчають охочих техніці традиційної вишивки гладдю.
