У світлиці «ЕтноПолісся» цього дня панувала особлива атмосфера: вишиті рушники, аромат поліського чаю, щирі розмови. Саме тут зустрілися майстрині художньої вишивки гладдю – Віра Бай та її дочка Марія, уродженки Любешова, які нині живуть у Канаді. Попри океан між ними й рідною землею, нитка зв’язку не обірвалася — навпаки, стала ще міцнішою.
Любов до вишивки – від мами до доньок
Уміння вишивати Віра Володимирівна успадкувала від мами, жительки села Гірки. Та вишивала все життя, а тепер її справу продовжують доньки та онуки.
«Мама вишивала ще донедавна. Нині їй 89 років, і коли я беру до рук голку, завжди відчуваю поруч рідну людину. Бережу рушники, які колись вишили мама і бабуся», — ділиться Віра Бай.
Вишивка для неї — це не лише ремесло, а глибока духовна дія. Малюнки для своїх робіт родина створює самостійно: раніше це робив чоловік Юрій, тепер — донька Марія, яка викладала образотворче мистецтво.
«Вишивка гладдю дозволяє передати глибину кольору і фактуру природи, тому вона, як на мене, набагато виразніша за хрестик», — додає майстриня.
Українська вишивка має попит за океаном
Після початку повномасштабної війни багатодітна родина Баїв (у Віри та Юрія — десятеро дітей) переїхала до Канади. Але навіть там вишивка залишилася для них способом тримати зв’язок із Батьківщиною.
«Коли вишиваю — відчуваю, що я вдома. У мені цвіте мій Любешів. Вишиваю маки, мальви, нарциси — і ніби стаю ближче до України», — зізнається Віра Бай.
Їхні сорочки, рушники, подушки, клатчі та екошопери купують не лише в Канаді, а й у США, Німеччині та інших країнах.
Одне з найцікавіших замовлень — від чоловіка-німця для дружини-індійки: вишита доріжка до Дня подяки.
«Їм дуже сподобалось. Кажуть, застеляють лише на свято, бо це справжня ручна робота», — усміхається майстриня.
Українські вироби популярні навіть на корпоративних «таємних сантах» у Канаді — Баї дарують колегам вишиті брелочки, шопери й подушечки.
«Для них це не просто подарунок, а знайомство з нашою культурою. Коли чують, що вишивка — частина української ідентичності, — дуже це цінують», — додає Марія Бай.
Вишивка як терапія і спосіб зберегти себе
За словами доктора психологічних наук Миколи Дідуха, вишивання для українців у вимушеній еміграції — це форма самозбереження.
«Вишивка в умовах війни та еміграції виконує функцію саморегуляції й психічного відновлення. Ритмічне повторення стібків сприяє зниженню тривожності, стабілізує емоційний стан і формує відчуття контролю над хаотичною реальністю. Цей процес можна розглядати як форму соматично-символічної терапії – «терапії ниткою». У культурному контексті вишивання є актом етнічної індивідуації: через традиційний орнамент відбувається відновлення зв’язку з родом, землею. Для українців у діаспорі (зокрема в Канаді) вишивка стає психологічним маркером дому – способом утримати свою ідентичність у чужому культурному середовищі. Спільні зустрічі вишивальниць, навіть онлайн, виконують роль соціальної терапії: створюють простір підтримки, жіночої солідарності та колективного переживання, що сприяє згуртованості громади й зціленню після травми», — пояснює науковець.
Мости через нитку: зустріч в «ЕтноПоліссі»
Під час короткого візиту в рідний Любешів у жовтні Віра та Марія зустрілися з учасницями клубу «Любешівські хорошуні».
Разом вони ділилися досвідом, проводили майстер-клас і подарували етносвітлиці власні вироби.
«Такі зустрічі надихають на вивчення свого, рідного. Родина Баїв показує, що традиція — це нитка, яка зшиває людей, час і простір», — каже керівниця «ЕтноПолісся» Віта Домашич.
Учасниці клубу теж не приховували захоплення.
«Побачити, що поліська вишивка цінується в Канаді й світі, — зворушливо. Баї показують світу нашу красу й традиції», — зазначила Тетяна Баранова.
А сусідка родини, Світлана Черевко, додає:
«Хоч нас тепер розділяють кілометри, але вироби моїх сусідок нас єднають».
Нитка любові не рветься
Родина Баїв мріє повернутися додому — у свій Любешів, де запах м’яти, спів жайворонка й шелест хлібів.
«Ми не втратили зв’язок із Україною. Бо нитка любові не рветься, якщо її прядуть серцем», — каже Віра Бай.
Її вишивані квіти ніби дихають — і, можливо, саме в цьому сила української традиції: оживляти, надихати, єднати.
Розлогий матеріал читайте у газеті «Нове життя» за 23 жовтня 2025 року.
- Цей матеріал підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
