Коли втрата стає спільною, з’являється неймовірна сила, здатна тримати громаду разом. У Любешові цю енергію називають просто – «Родини Героїв Любешівщини». Вони створили свою спільноту не лише на папері, а з болю й любові, щоб не дати пам’яті згаснути, а серцям – зламатися. Їхні добрі справи, допомога армії та 16-метровий рушник пам’яті – це потужний символ єдності, віри й життя попри все.
Нитка, що зшиває серця
Вона не могла плакати під час роботи, бо сльози не мали впасти на полотно. Її пальці, які звикли до важкої праці, з неймовірною ніжністю виводили кожен хрестик. У тихій кімнаті, прихилившись до вікна, мати вишивала на білосніжному полотні ім’я свого загиблого сина. Це було не просто рукоділля – це була розмова з ним, це був вияв любові, перевтіленої в тканину.
Саме так народжувався рушник пам’яті – 16-метрове полотно, створене руками матерів, дружин і сестер полеглих Героїв. Кожна жінка вплітала в нитки не просто літери, а біль, любов і вічну пам’ять.
Віра Макарчук, син якої загинув на Донеччині, каже:
«Кожен хрестик давався непросто. Але водночас це була можливість зосередитися на важливій справі і побути ближче до сина. Я вкладала в рушник усю свою ніжність. Коли я дивлюся на нього, бачу не просто список, а життя 118 чоловіків, які захистили нас».
Це полотно стало найзворушливішим символом громадської організації «Родини Героїв Любешівщини». Заступниця голови ГО Людмила Бурдак розповідає, що ідея вишити такий рушник виникла давно, і всі одразу відгукнулися.
«Але, на жаль, рушник 16 метрами не обмежується. Вишивання продовжується. Війна триває. З’являються нові полеглі Герої…» — ділиться вона.
Тепер жінки вирішують, де саме цей рушник має бути в громаді, аби на нього могли дивитися всі і бачити, яка велика ціна нашої свободи.
Дорога від сліз до дії: як створювалася спільнота
Ідея створити громадську організацію виникла органічно, під час перших, часто болісних, зустрічей родин полеглих. Вони збиралися у вузькому колі, аби виговоритися, поділитися спогадами, дати одна одній плече підтримки.
Галина Остапчук, голова ГО, згадує:
«Ми плакали, мовчали, потім знову говорили. У кожної – своя історія, але біль у всіх однаковий. А потім зрозуміли: треба не тільки плакати, треба діяти. Бо пам’ять – це теж робота, щоденна і систематична. Для того, щоб нас чули, щоб допомога була реальною, потрібна громадська організація. Так і взялися за її створення».
Процес оформлення документів, написання статуту та визначення напрямків роботи був складним, але надихаючим.
Людмила Бурдак, мама загиблого воїна Сергія, розповідає:
«Зізнаюся чесно, ніхто з нас не був юристом чи досвідченим активістом. Ми не знали, як то це все робити. Але отримали підтримку селищної ради. Їхній юрист допомагав із оформленням протоколів, статуту. І так 5 листопада 2024 року ми зареєстрували ГО».
Наразі офіційно в організації понад 50 членів, хоча насправді сюди належать усі, хто втратив на війні найрідніших, а таких уже, на жаль, понад сотня.
Діти Героїв – у центрі турботи
Маленькі хлопчики ще довго розповідатимуть одноліткам про день, проведений на плесах Стоходу, коли вони разом із працівниками національного парку ловили рибу. Світлини нагадуватимуть про поїздки в екопарк «Аміла», «Волинську Голландію» та Будинок Косачів.
Пам’ятають діти й про захопливий захід із арт-терапії, коли вони з мамами та бабусями малювали своїх рідних, виливаючи біль на папір. А потім бавилися з аніматорами, танцювали та смакували піцою.
Людмила Бурдак зазначає:
«Діти – це наш найдорожчий скарб. Ми стараємося подарувати їм радість, навіть коли в серці туга. Ми хочемо, щоб вони відчували: тато був і є Героєм, про нього пам’ятають не лише вдома, а й у всій громаді».
У ГО переконані: турбота про дітей Героїв – це не разові акції, а постійна увага, тепло і спільність.
Оксана Бедарева, мама маленького Іванка, ділиться особистою історією:
«Іванко просив мене половити з ним рибу, відколи не стало тата. Але я не вмію рибалити. Коли ж у нацпарку організували таку поїздку, то син просто світився від радості. Я бачу, як він стає відкритішим, веселішим, знаходить тут нових друзів, які пережили те саме».
Волонтерська кухня: хліб і тепло для фронту
Їхні руки працюють злагоджено, швидко, майже механічно. Жінки стоять навколо столу, заваленого капустяним листям та фаршем, крутять голубці, які поїдуть на Схід. Здається, що разом із м’ясом і рисом у кожен капустяний згорток вкладається не тільки начинка, а й тиха молитва та пам’ять. Це не просто їжа, це – тепло для фронту.
Волонтерська кухня теж виросла з болю й любові водночас. Ті, хто втратив на війні рідних, прагнуть допомагати їхнім побратимам і таким чином вносити свою частку в наближення перемоги.
Галина Остапчук, голова ГО, пригадує:
«Ми не могли просто сидіти вдома. Хотілося робити щось руками, щоб не з’їдала туга. І ми почали готувати для наших хлопців. Так прості кухонні справи стали ліками для душі».
Спершу збиралися до свят, особливо до Великодня. Тоді долучалися й місцеві підприємці.
Людмила Бурдак каже:
«Ми знали, що наші хлопці не матимуть у ті дні сімейного столу. Тож хотілося, щоб бодай запах дому дістався до них».
Згодом маленька ініціатива переросла у справжній волонтерський осередок у домі Галини Остапчук. Там постійно кипить робота: шумлять каструлі, охолоджуються реторт-пакети з голубцями, гречаною кашею чи домашнім гуляшем.
Галина Петрівна підсумовує:
«Люди з усього району привозять нам продукти. Хтось привезе мішок картоплі, хтось – моркви, а хтось просто принесе баночку сала чи інші закрутки. І це дуже зворушливо».
Спільна місія
Громадська організація відчуває реальну підтримку з боку місцевої влади, яка розуміє важливість цієї місії.
Олег Кух, Любешівський селищний голова, наголошує:
«Ця організація – надзвичайно важлива. Вона об’єднує тих, хто пережив найстрашніше, але має силу жити далі і творити добро. Ми, як влада, поруч із ними. Дуже добре, що вони об’єдналися в організацію, і таким чином ми можемо надавати фінансову допомогу. Саме тому я і був серед ініціаторів створення ГО».
Співпраця не обмежується лише формальною підтримкою. Регулярно відбуваються зустрічі, на яких піднімають важливі соціальні питання: від забезпечення пільг і допомоги дітям полеглих до організації підтримки.
Часом ці розмови бувають непростими, але обидві сторони мають одну мету – зробити життя родин загиблих воїнів трохи спокійнішим, гіднішим, теплішим.
Сила у спільності
Нині ГО «Родини Героїв Любешівщини» – це не лише формальна структура. Це простір підтримки, де матерів і дружин розуміють без слів, де діти відчувають тепло, а воїни отримують допомогу з тилу. Їхня сила – у спільності. Їхня віра – у пам’яті. Їхня місія – жити так, щоб жертви Героїв не були марними.
«Ми живемо, щоб пам’ятати. Ми пам’ятаємо, щоб жити», – кажуть жінки з ГО.
І коли дивишся на 16-метровий рушник пам’яті, розумієш: ця спільнота зшиває не лише тканину. Вона зшиває серця громади.
Розлогий матеріал читайте у газеті «Нове життя» за 16 жовтня 2025 року.
- Цей матеріал підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
