Любешів. Зима. Кінець лютого 2022 року. Ті буремні, невизначені і незабутні дні були для кожного свої, особливі. Це був той час, коли ніхто не знав, що чекати завтра, чи воно взагалі буде. Але саме в ті визначні дні багато хто не роздумуючи ухвалив рішення іти захищати Україну. Серед таких наших земляків – Ігор Савчук із Любешова.
Він не чекав повістки. Як і багато хто тоді. Він був серед тих, хто першим узяв до рук зброю й пішов воювати – не тому, що так треба, а тому, що інакше не міг.
– 26 лютого ми стояли з Бодею Трушом, пили каву разом із хлопцями з бойової бригади, яка саме тоді базувалася на Любешівщині. Поговорили. Купили їм трохи цигарок, ще щось. А тоді переглянулися між собою – і все стало зрозуміло. Просто пішли у військкомат, – згадує Ігор Павлович.
Уже 27 лютого його мобілізували. Так почався військовий шлях любешівця у 51-му батальйоні 100-ої бригади, тоді ще територіальної оборони.
– Спочатку була Волинь. Підготовка, злагодження, чергування. А навесні 2023 року бригада відправилася на Схід. Поїхав із побратимами на Лиманський напрямок, у Серебрянський ліс. Там і несли службу, – каже, замовкаючи на кілька секунд, Ігор Савчук.
Мабуть, мовчить неспроста. У цьому мовчанні – спогади, думки, переживання. Тому й не дивно, що про той період наш земляк говорить небагато. Не тому, що не хоче – тому, що важко. Бо було непросто. Втрати. Виходи, які могли бути останніми. Невідомість, чи вдасться повернутися.
Там, серед лісу, де земля здригається від вибухів, де ніч і день зливаються в одне, солдат Савеля разом із побратимами виганяли російського ворога з українських земель. Відчайдушно, ризикуючи своїм життям.
А вдома на нього продовжували чекати. Дружина. Рідні. І чекало нове життя. Уже під час війни в Ігоря народився довгоочікуваний син – Савелій, маленька чорноока татова копія.
– Отоді я зрозумів, що таке – справжній страх. Не за себе. Ні. За сина. Страх не встигнути. Не побачити, як росте. І взагалі за те, щоб син мав можливість рости, жити у вільній країні, – з трепетом у голосі каже військовий.
…Його знову покликала війна, фронтові дороги. Тепер уже у складі 39-ої окремої бригади берегової оборони. Херсонський напрямок.
– Дехто думає, що там не так небезпечно. Неправда. Ворог лізе всюди, – говорить він твердо.
Спочатку любешівець був командиром відділення, згодом – головним сержантом взводу, а нині є тимчасово виконувачем обов’язків головного сержанта роти. А значить, ще більше додалося відповідальності – за людей, за рішення, за кожен наказ.
Ігор Савчук не прикрашає війну. Він розповідає про неї так, як є.
– Бувало всяке. Якось недавно міна розірвалася зовсім біля мене. Контузія, осколки. Але ще 17 діб був на позиції. Сам собі ті осколки виймав. Бо просто не мав виходу. Мусив там бути, – каже захисник спокійно, ніби розповідає про буденну роботу.
Інший випадок був теж тоді, коли перевівся вже в нову бригаду.
– Ми їхали з хлопцями – і в машину прилетів FPV-дрон. Машина зайнялася. Але ми дотягнули до села, до укриття. Я викинув бензинову каністру, щоб не вибухнуло. Встигли, – лаконічно згадує любешівець.
Про забезпечення Ігор Павлович говорить стримано. Зізнається, що все є. Навіть краще, ніж було раніше. Але дуже допомагають волонтери.
Особливо теплі слова каже про Тараса Михалика та волонтерську кухню Любешова.
– Постійно відчуваю їхню допомогу. Навіть не уявляю, як би то було без цих хороших людей. От і зараз, коли був кілька днів у відпустці, назад повертався зі смаколиками. Бо це важливо для хлопців. Ми передаємо цю їжу, яка так нагадує домівку, дронами. Нічого не б’ється, не розкидається. Усе свіже, усе доходить. А тепер же хлопці заступають надовго. Не на кілька днів, як раніше. Буває, що на тижні, а то й місяці, – додає військовий.
За роки служби має наш земляк і нагороди. Зокрема, відзнаку командира 100-ої бригади «За оборону рідного краю», подяку від 30-го корпусу морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ, сержантську монету «Слідуй за мною, роби, як я». Але і про це він говорить без пафосу, не вбачає в цьому чогось особливого.
– Я завжди кажу: мені не треба нагород. Давайте їх хлопцям, які ще попереду мене. Тим, хто тягне найважче, – каже воїн.
На зв’язок він намагається виходити постійно. Навіть якщо немає що сказати. Просто поставити «+». Дати знати, що живий. Бо для рідних це дуже важливо, це потрібно, як ковток повітря, без якого – просто не жити.
І це добре розуміє Ігор Савчук. Тому старається зробити все можливе, аби рідні не хвилювалися. Бо любить їх і дбає про них найбільше за все на світі. Заради них і тримається там, де, здавалося, уже й не втриматися.
– Побачу сина в телефоні, почую його дитячий лепет – і сили додаються. Тоді розумію: просто зобов’язаний повернутися додому. Мені ж треба ростити сина. Савелія… – з невимовною твердістю і впевненістю каже Ігор Савчук.
І в цій фразі – уся його війна. Уся його надія. І вся причина, чому він знову і знову стає до строю.
Наталія Муха.
