Солдат, 4 окремий стрілецький батальйон, житель села Залізниця.
(08 березня 1983 – 05 серпня 2024)
Загинув на Донеччині.
Олександр Жилко, як і решта восьмеро братів та сестер, із самого дитинства знав, що таке тяжка сільська праця. Адже свічка життя тата раптово згасла у 42 роки. Мама ростила та ставила на ноги дітей самостійно. Вісім місяців тому зупинилося її серденько. Відійшла у вічність і одна із сестричок. Інші Жилки порозліталися світом: у різних куточках України звили свої сімейні гнізда.
Олександр Миколайович після закінчення рідної Лобненської школи їздив на навчання у Любешів, у місцевий технікум. Згодом відслужив строкову службу. А потім почав їздити на сезонні заробітки. Постійно тяжко працював.
Свою долю Олександр Жилко знайшов у Залізниці. Так і пішов у прийми в те село. Разом із коханою Оленою побудували дім, дали життя трьом чудовим дітям: донечці і двом синочкам. Ростили їх у любові й турботі. І саме для їхнього благополуччя постійно торували сезонні дороги. Олександр Миколайович їздив із братами то за кордон, то в столицю. Його дружина теж у сусідніх країнах була заробітчанкою. Тож так і проходило життя – в постійних роз’їздах. Думалося: ще все попереду, ще встигнуть набутися разом.
Чоловіка мобілізували 14 лютого 2024 року. Деякий час він був на одному з військових полігонів. До Великодня. А тоді його із побратимами відправили на фронт. У складі 151 окремої механізованої бригади наш земляк боронив Україну від ворога на Запоріжжі. Згодом бійці передислокувалися на Донеччину.
Саме там 5 серпня 2024 року і обірвалося його життя. Коли всі відступили, Олександр Жилко мужньо далі протистояв ворогу. До останнього свого подиху.
Поховали воїна у Залізниці.
Вічна пам’ять і слава Герою!
