Початок повномасштабного вторгнення росії Андрія Котика застав у казармі, коли він проходив строкову службу. Так відтоді хлопець і носить військовий однострій, адже підписав контракт із Національною гвардією України.
Коли батьки проводжали свого первістка в армію восени 2021 року, вони й гадки не мали, що чекає його попереду. Думали, через рік їхній соколик повернеться додому, будуватиме далі своє мирне життя. Ось тільки спокійно наш земляк прослужив лише чотири місяці. У лютому 2022-го почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.
«Я був якраз у частині в Кривому Розі. Там і дізнався про початок тих подій. Але найбільше хвилювався не за себе, а за рідних», –
пригадує Андрій.
Строковиком він був ще пів року – до червня. А далі підписав контракт із Національною гвардією України.
«Не треба, подумай добре», – просили сина батьки, розуміючи, на яку небезпеку він себе наражає. Пробувала відмовляти, плакала мати, мав серйозну розмову батько. Але Андрій Котик був рішучим. Попросив переслати документи і підписав контракт.
Свій перший бойовий виїзд житель Судча здійснив у 18 років. Це було на Херсонському напрямку, куди відправився разом із побратимами звільняти окуповані орками території. Там молодий захисник був доти, доки не вийшли до Дніпра.
«Відчуття, коли звільняються українські землі, не передати. Особливо, коли бачиш радість людей. Місцеве населення нас чекало, плакало від щастя, коли ми заходили в їхній населений пункт, відігнавши російську орду», –
пригадує Андрій Котик.
А далі була Донеччина. Серебрянське лісництво. Ще один із найгарячіших напрямків. Коли ж почався наступ на Харківщині, бригаду, в якій служив наш земляк, перекинули туди. Тож там нині і служить наш земляк, не пускає ворога на українські території.
Удома ж на нього з нетерпінням чекають батьки, молодша сестричка та вся родина. Бо у відпустці захисник був лише у листопаді минулого року, тобто вісім місяців тому. Лише по відеозв’язку його можуть побачити найрідніші люди, котрі невимовно хвилюються. Розуміючи це, Андрій старається при кожній нагоді зателефонувати мамі, аби заспокоїти її.
Важко навіть уявити, що пережив і перебачив цей молодий хлопчина, котрий тільки почав своє доросле життя, вихором у яке увірвалася війна. Замість дискотек, вечірніх прогулянок із однолітками він уже третій рік мужньо тримає оборону рідної землі. І, як зізнається, жодного разу не пошкодував, що підписав контракт. Бо ж, каже, інакше в такий складний час для Батьківщини й бути не може. А ось на запитання, що найтяжче, щиро й навіть дещо по-дитячому відповідає: «Додому хочеться. Щоб ця війна нарешті закінчилася». Почуй же, Господи, мрію цього молодого, але такого мужнього захисника!
Наталія Муха.
Фото з архіву Андрія Котика.
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа. «Голоси України» реалізується у межах ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
