Анжеліка Кадлубовська з Мукошина не чекала особливого знаку чи гучних закликів. Восени 2025 року вона просто прийняла рішення – і пішла служити. Бо на фронті вже були найрідніші: тато, чоловік і свекор. Бо в країні триває війна, і наша землячка не могла стояти осторонь.
У військкоматі її бажання служити спершу зустріли з подивом. Та й мама не одразу змирилася з вибором доньки. Але Анжеліка була принциповою. Каже: коли твої близькі щодня ризикують життям, ти або шукаєш виправдання, або шукаєш спосіб бути поруч.
Після підписання контракту зі Збройними Силами України почалося навчання. Справжнє – без знижок на стать чи вік. Дівчина вчилася тримати зброю, носити військове спорядження, витримувати серйозні фізичні навантаження, рити окопи, бігати лісом.
– Це, звісно, складно, але водночас мені дуже подобалося. За результатами я була однією з кращих, – розповідає захисниця.
Спорт був у її житті змалку. Ще зі школи Анжеліка товаришувала з фізкультурою, брала участь у змаганнях, не боялася труднощів. Після дев’ятого класу Мукошинської школи продовжила навчання в Гірківському ліцеї, згодом здобула вищу освіту екологічного спрямування у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. За фахом, щоправда, так і не працювала – певний час їздила на заробітки до Польщі. Та зрештою життя розставило свої акценти інакше.
Військова форма давно стала частиною її родини. Не один рік тато, чоловік та свекор носять піксель, тож саме вони стали для жительки Мукошина прикладом і натхненням обрати військовий шлях. Ще до того, як сама стала військовослужбовицею, Анжеліка не раз їздила на фронт до коханого. Не лякалася зони бойових дій, не відверталася від небезпеки. Вона впевнено їхала до свого нареченого, товаришувала з його побратимами й давно вже там стала своєю.
Тож цілком логічно, що для служби обрала знайому й фактично вже рідну 100-ту окрему механізовану бригаду. Спочатку була операторкою БПЛА. Нині ж Анжеліка Кадлубовська – бойова медикиня взводу.
– Я не шкодую про свій вибір. Мені важливо бути корисною в такий складний для України час. Великим прикладом для мене є мій чоловік Олександр, який служить із самого початку повномасштабного вторгнення росії. Тепер ми служимо разом – і це дає ще більше мотивації та підтримки, – каже Анжеліка.
Вона говорить спокійно, без пафосу. Але за цими словами – щоденна невідомість. Адже на війні не знаєш, що чекає попереду. Кожен день – це виклик. І кожен новий ранок – уже щастя.
Попри худорляву статуру, Анжеліка без нарікань носить бронежилет вагою 18 кілограмів і зброю ще на 3–4 кілограми. Про це лише жартує. Каже, у школі її завжди називали «бойовою дівчиною». І, здається, це визначення стало її життєвим кредо.
Наразі вона разом із чоловіком перебуває в зоні бойових дій. Там, де гучно. Там, де складно. Там, де справжня ціна слова «відповідальність».
Як і кожна людина, Анжеліка Кадлубовська мріє про відпочинок, спокій і тишу. Про якнайшвидшу перемогу та повернення додому. Але поки триває війна, вона переконана, що її місце там, де вона може врятувати чиєсь життя.
Мирослава Струк.
