Старший солдат, 214 окремий спеціальний батальйон, житель села В’язівне
(6 жовтня 1996 – 9 жовтня 2022).
Загинув на Донеччині.
Дмитро народився у мальовничому селі В’язівне, серед тихої поліської природи. Тут ходив босоніж споришем на рідному подвір’ї, тут здобував науку в сільській школі. Потім навчався у Любешівському технічному коледжі, де здобув професію тракториста- машиніста сільськогосподарського виробництва. А пізніше в цьому ж навчальному закладі здобув другу спеціальність – обслуговування та ремонт двигунів.
Восени 2018 року Дмитра призвали на строкову службу. На Черкащині проходив її наш земляк. У підрозділі пожежної роти військової частини зарекомендував себе як сумлінний та ввічливий військовослужбовець.
Бо ж таким він був і по життю – цілеспрямованим, відповідальним, сміливим.
Тож не дивно, що після того, як росія повномасштабно посунула в Україну, не міг стояти осторонь. Тож восени 2022-го вступив до Збройних Сил України.
Саме тоді, коли вже служив, одружився зі своєю коханою. Для цього приходив додому у короткочасну відпустку. Однак уже через місяць повернувся додому назавжди – «на щиті».
Виконуючи обов’язки військової служби в районі проведення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони , відсічі і стримання збройної агресії російської федерації у Донецькій області , під час наступальних дій біля Бахмута старший солдат, гранатометник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти військової частини А4574 Дмитро Зімич отримав вибухові травми, несумісні з життям.
Поховали Героя в рідному селі.
Відповідно до Указу Президента, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, посмертно.
Вічна пам’ять і слава Герою!
