Старший сержант, Національна гвардія України, житель Любешова.
(09 серпня 1970 – 17 липня 2024)
Загинув на Запоріжжі.
Багато любешівців добре знають Сергія Зімича. Бо ж такого майстра по столярних роботах, як він, годі шукати. Лежала душа в чоловіка до цієї справи, котрою почав займатися ще багато літ тому. Хоча раніше й не думав, що так складеться його доля. Адже після закінчення школи три роки пробував вступити до університету. Однак після чергової невдалої спроби почав нову сторінку свого життя, пов’язану з робітничими професіями. Згодом Сергій Іванович замінив власний бізнес на сезонні заробітки. Бо ж треба було дбати про сім’ю – кохану дружину Марину та двійко красунь-донечок. Щасливий батько старшу донечку благословив на подружнє життя. «Мріяв, що невдовзі візьме на руки онука чи онучку. Але не встиг…» – біль обриває слова Петра Зімича.
Не встиг. Війна перекреслила всі мрії. росія посунула в Україну з різних боків. Тож наш земляк, маючи за плечима армійський досвід, котрий здобував під час строкової служби в Чехословаччині, звання старшого солдата, ні миті не думав, що йому робити. Тому в перші дні повномасштабного вторгнення Сергій Зімич пішов до військкомату. Хотів долучитися до територіальної оборони. Але вона вже була сформована. Тому добровольцем пішов у Національну гвардію України.
Тривалий час любешівець був відносно недалеко від дому. Охороняв Рівненську АЕС, потім – стратегічні об’єкти Волинської області. Згодом на трохи знову перекинули на Рівненщину. А в кінці березня цього року разом із побратимами він вирушив на фронт. І там уже під час першого виходу «на нуль» на власному прикладі побачив, що таке воєнне пекло. «Він був тяжко контужений. Але, дякувати Богу, залишився живим. Однак дуже переживав за молодших побратимів, дбав про них, як про рідних. Адже був для них за батька. Недаремно ж і позивний мав «Батько». Тож трішки підлікувався – і знову ходив на позиції», – каже брат.
А небезпека була усе ближче. Вона підкралася непомітно та раптово. Ворожа бомба розірвалася дуже близько біля Сергія Зімича, поранивши ногу. Побратим наклав турнікет, заніс у бліндаж. Ось тільки добу не могли воїни вибратися звідти через сильну ворожу атаку. Сергій Іванович, знаючи, як хвилюються рідні, відправив дружині повідомлення, що вже на КСП, жодним словом не обмовившись про поранення. Але кохана зрозуміла, що сталася біда, коли після цього телефон уперто мовчав. Бо ж чоловік чи не щодня старався надіслати бодай смайлик, аби повідомити, що з ним усе добре. Почалися пошуки. Так дізналися, що їхній рідний поранений. Але вже невдовзі лікар по той бік телефонного зв’язку сповістив жахливу звістку: серце воїна зупинилося.
Поховали воїна на любешівському кладовищі.
Вічна пам’ять і слава Герою!
