Головний сержант, Перший прикордонний загін, житель селища Любешів
(26 серпня 2000 – 11 травня 2025)
Загинув, захищаючи Україну на Харківщині.
Владислав зростав у Любешові, був молодшим сином у батьків. Зростав допитливим, веселим та добрим, тож мав дуже багато друзів. Закінчив місцеву школу, потім – училище. А далі вирішив поєднати своє життя із прикордонною службою.
Це було шість років тому. Дев’ятнадцятирічний юнак підписав контракт із Державною прикордонною службою – так, як батько та старший брат Роман. Спочатку служив неподалік дому, оберігав рідні рубежі біля Білорусі. Згодом здобув спеціальність кінолога. Як же не хотілося матері відпускати свою кровинку, коли через два роки служба покликала його їхати далі. Ніби відчувало її серце, що та розлука може бути такою довгою і принести горе. У 31-у прикордонному загоні на Буковині наш земляк із честю виконував свій обов’язок із захисту України. Там, далеко від Любешова, і застала його звістка про початок повномасштабного вторгнення росії. І вже невдовзі Владислав із побратимами вирушив під Авдіївку.
Так наш земляк спочатку виганяв ворога на Донеччині, згодом у складі першого прикордонного загону, будучи командиром артилерійської застави, – на Харківщині.
Як же раділи рідні, коли їхній Влад приїжджав у відпустку додому! Та ще й не сам – із коханою, з якою поєднав свою долю. Мріяли батьки, як діждуться онуків від молодшого синочка, як тішитимуться його щастям. Але підступний ворог, мов крихкий кришталь, розбив усі мрії Зуськів.
Одинадцятого травня Владислав кинувся евакуйовувати своїх побратимів. Йому це вдалося, бо ж усі залишилися живими. Усі, крім Влада. Ворожий дрон зробив чорну справу. Лікарям не вдалося врятувати молоде життя. Рідні не встигли доїхати до свого воїна…
Поховали захисника у Любешові.
Вічна пам’ять і слава Герою!
