Він переступив поріг місцевого військкомату в перші дні повномасштабної війни. Хоча міг спокійно виїхати за кордон чи ж перебувати вдома. Бо має трьох неповнолітніх дітей та не проходив строкову службу. Але Степан Тищук із Бихова вирішив захищати Україну.
У цьому своєму вчинку молодий чоловік не вбачає чогось особливого. Лаконічно зазначає, що так має чинити кожен свідомий житель нашої держави, тим самим вносячи свою частку в перемогу над ворогом. Це нестримне бажання і керувало нашим земляком у ті буремні лютнево-березневі дні 2022-го. Спочатку він намагався бути корисним у рідному селі, долучався чи й організовував спорудження блокпостів. А вже 3 березня вперше переступив поріг місцевого центру комплектування та соціальної підтримки і заявив: «Я хочу йти воювати!»
«Але мені спочатку відмовили. Сказали, що повідомлять, коли можна буде. Бо ж, по-перше, не мав досвіду строкової служби, по-друге, я – батько трьох неповнолітніх дітей, тобто маю право на відстрочку. Тому пройшов медкомісію і змушений був чекати», – пригадує Степан Степанович.
Ось тільки довго ждати він не хотів. Тож ще не один раз їздив до військкомату і все випитував, коли зможе йти служити. При цьому рідним не зізнався, що є добровольцем. Бо ж знав: вони точно не схвалять його вибір.
Тож можна лише уявити стан батьків, дружини та дітей, коли у травні Степан Тищук повідомив їм, що невдовзі вирушить на війну. Однак усі вони знали, що не зуміють його переконати в протилежному. Тому 6 червня благословили рідного солдата в дорогу, витираючи сльози смутку.
Упродовж деякого часу бихівчанин проходив навчання на одному з військових полігонів. А вже у другій половині липня разом із побратимами у складі 79-тої окремої десантно-штурмової бригади вирушив на Схід, у саме горнило війни. Там, на Донбасі, він не з чужих розповідей дізнався, якою дорогою і важкою ціною виборюється перемога над російським ворогом, яким безжальним та цинічним він є.
«Тоді під Мар’їнкою були дуже тяжкі бої, які просто не описати словами. До того я подібне бачив хіба що у фільмах, та й то такого жаху в них не покажуть. Отоді, 2 вересня, я й отримав поранення…» – пригадує Степан Тищук те, як закінчилося його перебування на передовій.
Ці події ніколи не зітруться з його пам’яті, як і біль від одержаних травм. Бо ж і евакуювати бійця було досить нелегко. Але зрештою вдалося довезти «трьохсотих» у Курахове, а потім і ще далі від фронту.
Додому, на рідне Полісся, Степан Степанович повернувся наприкінці вересня. Тут його із нетерпінням чекали батьки, сестри, кохана дружина, синочок і донечки. Адже хоча за весь час перебування на війні він і не розповідав рідним про пережите, їхні серця краялися від переживань.
«Я їм казав тільки одне – де саме був. На всяк випадок, якщо раптом станеться біда…» –
лаконічно каже бихівчанин, який добре розумів, що там, на передовій, кожен день для нього міг виявитися останнім. На жаль, для багатьох його побратимів так і сталося…
Саме тому дуже болісно сприймає Степан Тищук разючу різницю життя там, де точаться бої, і тут, на мирних територіях. «В одному боці України люди гинуть, ховаються в підвалах від вибухів, не мають що їсти. А тут, у нас, знаходяться такі, для кого подавай музику, веселощі. Коли я вперше побачив, як у моєму рідному селі молодь гуляє в барі і танцює, у мене просто бігли з очей сльози. Як так можна?!» – не стримує емоцій наш земляк. І зрозуміти його цілком можна. Адже він пройшов через горнило новітньої війни, перемога у якій можлива лише тоді, коли ми її виборюватимемо всі гуртом. А для того треба, аби кожен не забував, що ця війна в Україні триває.
Наталія Муха.
Фото з особистого архіву Степана Тищука.
