Надія Корець із Люб’язя втратила єдиного сина Романа на війні влітку 2015-го. Відтоді вже промайнуло сім років. От тільки немає такого проміжку часу, який міг би загоїти рану від загибелі рідної кровиночки. Материнське серце сповнене болю та жалю за своїм сином, а ще неабиякого хвилювання за всіх захисників, які сьогодні мужньо тримають оборону в кровопролитній війні. Тож аби хоч трохи відволікатися від щемливих думок про війну, Надія Юхимівна знаходить розраду у вишиванні.
Азам рукоділля жінка навчилася ще в дитинстві, яке промайнуло в Шлапані. Будучи малим дівчам, вона не могла цього вміння перейняти у своєї мами. Бо її не стало, коли Надійці не виповнилося і трьох років. «Померла при пологах, – каже Надія Корець і продовжує. – Через декілька років тато одружився з іншою. Але ніколи я мачуху мамою не називала», – коротко розповідає про своє дитинство Надія Юхимівна.
Пригадує, як одного разу, коли батьки були на роботі, вона дістала клаптик полотна, перемалювала зі скриньки квіти й стала їх вишивати. «Цей момент чітко запам’ятався. І відтоді все частіше почала брати до рук голку із нитками. Спочатку вишивала гладдю, а вже у класі 7-9 навчилася й хрестиком», – розповідає Надія Юхимівна.
Любов до цієї справи жінка не втратила з роками. Пронесла із собою крізь усе нелегке життя. В молодості вишила об’ємну картину дівчини у сукні, затим – котиків. Малювала на полотні свою долю Надія Юхимівна й коли заміж виходила за парубка із Люб’язя.
«Усі рушники на весілля вишила сама. А ще – наволочки, простирадло у великі червоні маки. Коли ж народився наш син Романчик, то на це заняття часу вже й не вистачало. Натомість багато почала вишивати тоді, коли його не стало», – зі сльозами на очах каже жінка.
Адже для материнського серця найтяжчим випробовуванням став період, коли її єдиний соколик пішов на Схід боротися за Україну. 14 липня 2015 року там за неї загинув. Наскільки гіркою була ця чорна звістка для його матері, не можливо навіть уявити. Але, як би тяжко не було, життя продовжувалося. Й Надія Юхимівна поступово вчилася заново жити. Вже без сина. «Тож, аби якось відволікатися, я бралася за вишивання. Цим і рятувалася», – розповідає мама Героя.
Спочатку зацікавилася вишивкою бісером. Найперші роботи з такого матеріалу – іменні ікони для улюблених внучок. А в результаті, захопившись рукодільним процесом, який став для жінки своєрідною лікувальною терапією, вишила 13 іменних ікон. «Для племінників, своїх та синових похресників. Швидко й охоче мені вдалося їх створити. Затим вишила бісером для внучок два рушники «дерево життя». Але згодом знову повернулася до класики – вишивання хрестиком», – каже Надія Юхимівна.
Зі скромності вона не говорить про вишиті роботи, які створила для патріотичних міжнародних проєктів. Це – портрет Тараса Шевченка та чоловічу сорочку, котрі відправили за кордон. Про це свого часу вже повідомляло «Нове життя».
Також в арсеналі її робіт – вишиті сорочки для Романа та одного племінника. «Синові вишивала на сірому полотні узори коричневими нитками. Декілька разів він одягав цю вишиванку, її поклала… і в домовину. Згодом вишивала рушник, на якому стелиться барвінок. Уже на могилку сина. От правду говорять, що рушник треба, коли людина родиться й коли помирає», – стишеним голосом каже Надія Корець.
Остання робота, яку встигла жінка закінчити до нинішнього Великодня, – рушник чорно-червоними нитками на сірому полотні. Наразі ж роботи вистачає на грядці, біля дому, тож поки що наша землячка взяла паузу в улюбленому занятті. Справи, в якій майстриня прораховує кожен хрестик, бо до роботи підходить відповідально. «Перш ніж вишивати, міряю тканину вдовж і впоперек, вираховую, щоб узор лягав пропорційно. Сім разів відміряти, один раз відрізати – це про мене. Вважаю, що у вишиванні не варто спішити, головне – терпіння. Також люблю дрібний хрестик, тож вишиваю лише «1 на 1». Так узор «дивиться» гармонійно», – описує нюанси рукодільного процесу Надія Юхимівна.
Ця жінка неабияк переживає за Україну, за всіх її мужніх воїнів та цивільних, котрі страждають від російських окупантів. «Болить. Дивлюся новини і плачу. Я все розумію. Розумію, що це війна і втрати мусять бути. Але не повинно бути свідомого знищення цивільних. Як же боляче за жінок, дітей, які гинуть через страшні муки від росіян. Це біда у великих масштабах. Після 24 лютого перший тиждень узагалі не могла вишивати, ніяка робота не йшла в руку», – не приховуючи емоцій, каже жінка, яка мріє і чекає єдиного – Перемоги та миру в рідній Україні.
«Постійно думаю, аби ці втрати не були даремними! Час не лікує. Просто живу й нікуди не спішу. Нам, матерям синів, які загинули на війні, неодноразово проводили різні заходи. От нещодавно ми знову збиралися в Луцьку, спілкувалися, фотографувалися біля кленів, котрі кілька років тому висаджували у сквері Героїв Майдану та Небесного легіону. Стала біля свого клена, а фотограф каже: «Який же він високий виріс». А я йому й відповідаю, що таким високим був і мій син», – ділиться щемливими спогадами Надія Корець.
Мирослава Струк.
Фото з особистого архіву Надії Корець.