Раніше то складно було через постійні паводки, затоплення території. Тепер же до села є дорога. Але автобусне сполучення так і не налагоджене.
При в’їзді до Хоцуня здалеку видніється придорожній хрест, що встановлений на перехресті. З одного боку світять голими боками колишні приміщення колгоспу. З іншого та попереду – вервечками тягнуться сільські вулички. Вони перетинаються одна з одною, і знову там видніються хрести, заквітчані різнокольоровими стрічками.
Такими ж, як розвіваються на кладовищі, що розташоване в самісінькому селі, поряд церкви. На жаль, крім стрічок, там майорять і два синьо-жовті стяги – на могилах новітніх Героїв, котрих забрала російсько-українська війна.
Синьо-жовтий стяг тріпотить на холодному вітру і на адмінприміщенні старостинського округу, що теж розташоване майже при в’їзді в Хоцунь. Ось уже кілька років там лише двічі на тиждень працюють староста та адміністраторка, адже центр старостинського округу знаходиться в Люб’язі. Добратися в Хоцунь вони можуть лише в ті дні, коли сюди їздить автобус. А він курсує тільки у вівторок та четвер. І то з перебоями. Ось це і найбільшою проблемою, котру називає місцева жителька Лариса Артисюк.
«Буває, вранці приїде, а вдень уже й не хоче курсувати з Любешова, бо мало пасажирів. Ото людям і доводиться пішки йти п’ять кілометрів від дороги, що до Дольська веде», –
каже Лариса Артисюк, котра працює в одному із сільських магазинів.
Їх у Хоцуні є чотири: три продуктові, в одному продають одяг. Тобто селяни мають змогу на місці купити найнеобхідніше. А от натомість позбавлені головнішого – можливості отримати медичну допомогу щодня. Адже через реформи віднедавна тут діє лише медичний пункт тимчасового базування. Тож у село лише один раз у тиждень приїжджає медична сестра. Цю проблему називають продавчиня іншого магазину Оксана Артисюк та місцевий житель Василь Корець.
«Діти малі, захворіють, а ліки немає де купити. Медик у селі постійно треба», –
каже чоловік, котрий, до слова, виховує своїх синочків сам.
У Хоцуні, як і в інших селах, немає можливості працевлаштуватися. Тож місцеві жительки й жителі у пошуках заробітків їздять у чужі краї. А колись Хоцунь неабияк славився рибальством, що і забезпечувало прибуток. Поряд протікає річка Прип’ять, є озеро Люб’язь. «Кругом вода, а посередині – біда», – така приказка про цей населений пункт побутувала через те, що ріка розтікалася і добратися до села фактично не можна було. Згодом довкола Хоцуня побудували дамбу, аби вберегти поселення від підтоплення. Тож тепер біди від води фактично немає, лишень навесні інколи, коли великий паводок, то згадують селяни колишні невеселі часи. Але водночас і сумують за тією порою, коли рибу тут не лише їли самі, нею навіть і свиней та птаство кормили.
Тож і не дивно, що раніше рибалити тут вміли і чоловіки, й жінки. Серед найзавзятливіших колишніх рибалок – Петро Іванісік. Не злічити, скільки риби він переловив.
«Бувало, що в одному «жаку» було по 16 линків. А найбільше зловив 39 рибин в одному «жаку». Загалом їх мав 15, то тьма риби завжди була», –
пригадує чоловік минуле.
Каже, що й тепер риба є, але довкола – територія парку, тож ловити її не можна, діють обмеження.
Нині ж замість рибальства хоцунці перейшли на господарювання на землі. Але й тут мають вони проблему. Адже до цього часу не розпайовані землі місцевого колгоспу, кажуть Оксана Артисюк та Василь Корець.
«Ото маємо лише ті соти, які колись нам дали у користування. А паїв нема. Якщо хочемо більше землі, то беремо в оренду та платимо за неї», –
кажуть Оксана Артисюк та Василь Корець.
Дійсно, як розповідає начальниця відділу землекористування, кадастру, екологічної безпеки селищної ради Неля Крат, у Хоцуні до цього часу не розпайована земля. «Для того, аби забезпечити права власників сертифікатів на земельну частку (пай) із земель колективної власності КСП «Волинь» та вирішити питання виготовлення проєкту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), ще у травні 2021 року в Хоцуні організовувалися збори власників сертифікатів на земельну частку (пай). Запрошувалися й представники землевпорядних організацій, які можуть виготовити проєкт землеустрою. Але із 296 власників сертифікатів на збори з’явились лише 71. Із п’яти членів комісії у зборах взяли участь двоє. Через те, що не було кворуму, збори не вдалося провести, тож на зустрічі лише роз’яснили принципи розпаювання, зокрема й те, що потрібно переоформити сертифікати померлих власників на спадкоємців. Лише тоді вдасться зібрати правоспроможні збори для вирішення питань про виготовлення проєкту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) і розпочати його розробку за кошти власників сертифікатів або коштом потенційних орендарів», – каже Неля Сергіївна.
У стінах місцевої гімназії щодня чути дитяче багатоголосся. Коли переступаєш поріг цього закладу, ніби й забуваються тутешні проблеми. Здається, он воно, щастя, коли чути дитячий сміх, коли діти можуть нарешті ходити до школи, сидіти за партами. Адже спочатку через коронавірус, а потім через війну вони змушені були здобувати освіту дистанційно.
Нині ж тут на базі овочесховища облаштували укриття, де школярі перебувають під час «повітряних тривог». Але найголовніше, що вони нарешті можуть навчатися у школі, а не вдома, брати участь у різноманітних заходах, котрі відбуваються у цьому навчальному закладі. А таких тут є чимало, каже організаторка, вчителька біології Любов Савчук.
«Наразі діє акція «Смілива гривня», до якої активно долучаються діти. А в підсумку «кольорового тижня» плануємо провести благодійний ярмарок. Адже хоч ми й маленька школа, але теж хочемо допомогти воїнам. Тим більше, що у ЗСУ служить семеро наших односельців. На жаль, уже маємо двох Героїв, котрі віддали життя за Батьківщину. Це – випускники нашої школи», –
розповідає Любов Василівна.
Працює у гімназії десятеро вчителів. Але серед них місцеві – лише п’ятеро. Тож із доїздом досить непросто, що вкотре підкреслює проблему відсутності автобусного сполучення.
Є ще й одне не менш важливе питання, котре на вустах місцевих педагогів. Воно, мабуть, найголовніше. Цю проблему озвучує директор гімназії Анатолій Герель. Ідеться про малу кількість учнів, через що майбутнє існування гімназії в Хоцуні опиняється під питанням. Бо ж, на жаль, і перспектива не надто весела. Як це сумно не звучить, а через кілька років це просторе приміщення може залишитися пусткою. а історія навчального закладу зостатися лише на папері, як і імена славних випускників школи, чиї світлини нині розміщені на стендах навчального закладу та на яких рівняється нинішнє учнівське покоління.
…Життя у Хоцуні пливе розміреним темпом, як і води у Прип’яті. Час відносить у небуття минуле, забирає людей, котрі творили історію цього села. Тож не дивно, що хат із забитими вікнами тут вистачає. Але відрадно, що з’являються новобудови, біля яких рівненькими рядочками посаджена малина. Отже, молоді люди залишаються в селі, а значить – Хоцунь має майбутнє. І то не біда, що поки що зачинені двері на місцевому клубі, в основному пустує й бібліотека. Колись тут знову залунають звуки гармошки, будуть пісні й танці. Усе буде. Після перемоги, котру тут неабияк чекають. Недаремно ж навіть автобусну зупинку розмалювали місцеві умільці у патріотичні кольори.
