Так каже жителька Дольська Зоя Гончарук, двоє синів якої захищають Україну від російських окупантів. Один – як прикордонник, інший – у Сухопутних військах. Старший Віктор за свою службу не так давно отримав високу нагороду – «Золотий хрест» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.
Другий рік Зоя Іванівна живе із постійною тривогою у серці. Адже, хоча і каже, що за цей час загартувалася, все одно ненька щохвилини думає і переживає за своїх соколиків, котрі ризикують життям, виганяючи російського окупанта з рідної землі.
Найперше з військом поєднав своє життя молодший син Юрій. Він свідомо вирішив стати прикордонником. Тож на Харківщині уже другий рік відвойовує українські території та мужньо охороняє державні рубежі.
«Минулої весни якось прийшов мені лист від Юриного командира. Зізнаюся чесно, я спочатку так злякалася, що із сином сталася біда. Відкрила конверт – а там листівка із подякою. Зі сльозами на очах читала рядки, в яких мені дякували, що виховала такого сина, привила йому чесноти. Я аж знітилася. Виховувала його ніби звичайно, як усіх дітей (працюю ж учителькою). Намагаюся всім прищепити любов до рідної землі», –
скромно зазначає Зоя Іванівна.
Саме Юрій, як пригадує жінка, зранку 24 лютого зателефонував додому та сказав братові, що треба рятувати сім’ю, бо почалася велика війна. Дольськ же на самому кордоні, а є велика небезпека, що фронт може відкритися і з білорусі. Тож Віктор оперативно відвіз дружину із маленьким синочком до кордону з Польщею, а сам, як тільки повернувся, відразу вирішив іти захищати Батьківщину.
«На третій день війни він пішов у військкомат. Не питав і не радився ні з ким. Він же дорослий, 27 років має. Та й, знаючи твердість його характеру, переконана: він не послухав би, навіть якби вмовляла не йти. І це при тому, що син звільнений від військової служби за станом здоров’я», –
пригадує лютий 2022-го Зоя Іванівна.
Саме з цієї причини відразу Віктора Гончарука і не мобілізували. Хоча він так прагнув долучитися бодай до тероборони. А на початку серпня таки пішов служити. Деякий час проходив підготовку в Кам’янці-Подільському. Потім вирушив захищати Україну на Миколаївщині.
«У складі 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка Віктор звільняв Херсон. Скільки ж то було емоцій, радості! Ми їх переживали разом із сином, бо він скидав нам відео звільнення»,
– пригадує Зоя Гончарук.
Ось тільки зовсім через трошки після такої радісної події мужніх оборонців перекинули на Донеччину, на Авдіївський напрямок. Адже ворога потрібно виганяти з усієї території нашої держави. Саме там до цього часу й перебуває командир протитанкового відділення Віктор Гончарук. Фактично постійно він знаходиться на бойових позиціях. Лишень має невеликі перерви на відновлення, і знову з новою силою хлопці відганяють рашистів з українських земель.
Там, на Донеччині, й отримав наш земляк звістку про те, що удостоєний високої нагороди – «Золотого хреста» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. Відповідний наказ про нагородження підписаний 21 березня 2023 року.«Сина відвели з бойових позицій, вручили йому нагороду. І через добу-півтори він знову вирушив на передову», – каже Зоя Іванівна, котра, як і її син, не вбачає у цій відзнаці чогось особливого, адже переконана: її соколики просто роблять так, як і мають чинити справжні чоловіки.
Такій материнській витримці можна позаздрити. Бо ж важко навіть уявити, як вдається цій тендітній жінці витримувати всі переживання, не видаючи їх, і тим більше ще й показуючи синам приклад стійкості.
«Я просто знаю, що вони не вчинять інакше. От як Вітя приїжджав у короткочасну відпустку в лютому, то почала з ним розмову, мовляв, хай би не їхав, комісувався. Але він відразу сказав: «Мамо, я не можу. Я здоровий, значить, піду. Там мої хлопці. Ми маємо відвоювати Україну». То хіба ж я переконаю його в іншому? Та й чи маю право? Однозначно ні. Бо ж надто дорогу ціну вже заплачено. Ми просто повинні перемогти. Якщо це не зроблять наші сини, то ми, матері, станемо на захист. Але точно не здамося», –
твердо заявляє дольчанка.
І все ж материнське серце – таке вразливе. Воно тріпотить, мов листя осики, поки не почує бажаного дзвіночка від синів або ж хоча би короткого повідомлення від них. І тоді бодай на трошки стає спокійніше на душі цієї жінки. А ще неабияк рятує її молитва. Бо ж не раз і не два було, як каже Зоя Іванівна, що й уночі запалювала свічечку та возносила молитву Господу, аби беріг її соколиків і додав їй самій сили чекати їхнього повернення з війни. Адже, зізнається, найважчими для неї є миті прощання з ними.
«Вони дивляться на мене, їхній погляд каже: «Мамо, мені треба їхати…», а я стримую сльози, щоб не тривожити синів. І це так важко…» –
каже дольчанка.
Хоча зауважує, що постійно намагається не показувати хлопцям слабкості. Навіть якщо ще хвильку тому плакала, як тільки зателефонують Віктор чи Юрій, вона посміхатиметься в екран телефону й радітиме, що бачить своїх синочків. Тож не дивно, що таку стійкість характеру від своєї матері перейняли й обидва військовослужбовці Гончаруки.
«Одному Богу відомо, скільки горя вони перебачили, скількох побратимів втратили. Але завжди налаштовані по-бойовому, на позитиві. Отакі вони вже в мене є», –
з посмішкою каже Зоя Іванівна, котра, до речі, не вважає своїх синів особливими, героями. Для неї, зазначає, геть усі захисники – герої: і ті, хто на передовій, і прикордонники, і тероборонівці, та й загалом усі українці. Бо ж ось так гуртом, переконана ця мужня жінка, ми й маємо йти до перемоги. А для цього повинні бути сильними. Тоді жодному ворогу нас не зламати.
Наталія Муха.
Фото з особистого архіву Гончаруків.
