Уродженець Любешова Андрій Пархомчук у поліції працює з 2014-го. Останні роки він обіймає посаду заступника начальника управління превентивної діяльності ГУНП у Волинській області, має звання капітана поліції. У травні минулого року доєднався до зведеного батальйону Національної поліції України «Захід» і упродовж 9 місяців боронив Україну від російського ворога. За особливі заслуги нагороджений відзнаками.
Обрати дорогу правоохоронця Андрій Пархомчук вирішив свідомо і про свій вибір зовсім не шкодує, адже вже не уявляє життя без поліцейської форми. Хоча робота ця підходить далеко не кожному, адже потребує неабиякої самовіддачі, витримки, сталевих нервів і готовності до дуже ненормованого робочого і часто стресового дня.
Закінчивши Академію внутрішніх справ, Андрій Вікторович розпочинав свою службу в Любешівському відділенні поліції. Але тут довелося трудитися лише два роки, й далі служба на нього чекала в обласному центрі. Був командиром роти патрульної поліції. А із 2018 року він обійняв посаду заступника управління превентивної діяльності.

На момент початку повномасштабного вторгнення росії Андрій Пархомчук був у своєму робочому кабінеті.
«Пам’ятаю, спав на дивані у кабінеті, адже вже із січня ми практично не ходили додому, постійно були на роботі. Проснувся від звуків вибухів і зрозумів, що почалася повномасштабна війна. Відразу ж ми стали займатися забезпеченням публічної безпеки та порядку в Луцьку. Чи відчував я у той момент страх? Певною мірою він був, адже це природно для кожного. Бо розумів, що я служитиму, а треба якось вберегти свою сім’ю. Тож із холодним розумом почав діяти. Найперше попросив швагра, щоб дружину із двома нашими маленькими дітками завіз закордон. І тоді я став спокійний, повністю поринув у роботу», – пригадує початок повномасштабної війни Андрій Віктрович.
Тож далі для нього розпочалися робочі дні й ночі у воєнний час. Це – виставлення патрулів, організація створення блокпостів. Спочатку місцеві мешканці чи не в кожному населеному пункті створювали свої, думаючи, що цим зможуть захиститися від наступу ворога. Однак, як каже правоохоронець, то було все надто хаотично й у більшості випадків неправильно. Тож згодом ліквідували зайві блокпости, які лише створювали незручності на дорозі. «Адже спочатку, щоб доїхати до Луцька із Любешова, треба було об’їхати більше десяти блокпостів. Тож ми провели роботу й лишили лише наші, поліцейські. Їхнє головне завдання на початках – це виявлення колаборантів. Пам’ятаю, як спочатку вулицями Луцька ходили лише ми, поліціанти, а цивільних людей практично взагалі не було», – розповідає правоохоронець.
Одного разу начальник Андрія Пархомчука запропонував йому їхати служити на війну. І наш земляк відразу погодився. Прийшовши того ж дня додому, він розповів про своє рішення дружині. До слова, за кордоном вона побула лише місяць і вернулася разом із малечою в рідну Україну. Звісно, їхня розмова була емоційною, та, як розповідає Андрій Вікторович, дружина із розумінням сприйняла вибір свого чоловіка, бо знала, що інакше він і не може вчинити.
Тож після проходження навчання Андрій Пархомчук разом із колегою у складі зведеного батальйону НПУ «Захід» вирушили на війну. То був травень. За місяці служби там, де постійно тривають бойові дії, довелося пережити багато чого. Загалом до війни, як розповідає наш земляк, звикнути неможливо. Неможливо психологічно налаштуватися на те, що тобі доведеться бачити й відчувати. Але спрацьовує інстинкт самовиживання і в пріоритеті – життя. Будучи там, де постійно є небезпека та загроза життю, починаєш максимально цінувати його. В основному місія поліціантів на війні – стабілізаційні заходи у звільнених населених пунктах. Однак бувало, що разом із ЗСУ ішли в наступ на ворога.

– Ми були у різних місцях. Харківщина. Донеччина. Одним із найтяжчих періодів, напевно, були штурмові дії у Волховому Яру. Ніколи не забуду момент авіаудару в наш бік. Узагалі авіаудар – то найгірше, що може бути. Метрів 700 від нас кинули бомбу, бо вони мстили, що ми забрали стратегічний об’єкт, місце, кудою ішла пряма дорога на Лиман. Під час першого удару, на жаль, були втрати. Під час другого ми вже заховалися. Єдине, що може врятувати, – то глибока яма. Чим глибше закопаєшся, тим краще. Бог його знає, як буде: або виживеш, або та яма стане твоїм місцем смерті. Така реальність війни, – розповідає Андрій Пархомчук.
«Особливих» моментів за період служби на війні у нашого земляка було багато. По суті загалом перебування там, де йдуть кровопролитні бойові дії, – це ще те видовище. Із гордістю Андрій Вікторович розповідає про успішні наступальні операції й те, як раділи, коли окупанти тікали від них, мов миші. Спокійним голосом говорить і про те, як доводилося іти, переступаючи трупи ворогів. Адже поступово, зазначає наш земляк, людина адаптовується до воєнних реалій, до постійних звуків боїв, які там не вщухають ні на мить, до трупів.е, із чим стикаєшся, – міни. Росіяни заміновують усе. Вони, як розповідає Андрій Пархомчук, навіть тіла своїх загиблих солдатів мінують.
За період служби в гарячих точках і самовідданість своїй справі наш земляк торік двічі був удостоєний особливих відзнак. У липні в Липані він отримав відомчу заохочувальну відзнаку Національної поліції України – «Знак пошани». У грудні в Києві очільник Головного управління розвідки Кирило Буданов вручив Андрієві Пархомчуку заохочувальну відзнаку та нагородну зброю. Обидві нагороди були для Андрія Вікторовича приємною несподіванкою. Та все ж найбільшою радістю і приємністю для нього є щасливі дружина, синочок і донька. Вони ж також невимовно пишаються своїм мужнім чоловіком і татом у поліцейській формі.
Мирослава Струк.
Фото з особистого архіву Андрія Пархомчука.