24 лютого став переломним днем у житті нашої України та кожного її громадянина. Того тривожного ранку від телефонного дзвінка із панічним: «Розпочалася війна!» проснулася і сім’я Вікторії Найденко із Харкова. Згодом вона була змушена залишити рідну домівку та з родиною переїхати на Любешівщину. Тут знайшли житло, і жінці навіть вдалося повернутися до улюбленої роботи.
Пані Вікторія працює в одній із любешівських перукарень. Вона – майстриня манікюру та педикюру. У цій сфері трудиться вже 15 років, знає всі нюанси й секрети красивих нігтиків. У Харкові, де проживала із сім’єю до повномасштабної війни, мала улюблену роботу, постійних клієнтів. Тепер же у нас, на Волині, їй доводиться заново, так би мовити, ставати на ноги.
Бо ж лишатися в рідному Харкові було досить небезпечно.
«Ми жили на 8 поверсі. Чули сильні вибухи. Спочатку були лише паніка і ступор. Узагалі не знали, що робити, куди бігти, як рятуватися. 8 днів просиділи в підвалі, у будинок заходили лише швидко поїсти та прийняти душ. Потім, зібравши свої емоції в кулак, ми почали збирати речі. Й хоча то був лише початок березня, у підсвідомості закрадалося, що варто брати весняний, літній одяг. Покинули свою квартиру на 9-й день війни о 6 ранку», – з болем згадує про пережите пані Вікторія.
Вийшло так, що їхні друзі, куми мали їхати на Любешівщину до родини, тож і сім’я Вікторії вирішила з ними вирушити в далеку і невідому дорогу. На щастя, дісталися сюди благополучно, вдалося облаштуватися у селі Зарудчі.
«Умови проживання хороші. Нам пощастило. Але на початках ми ніяк не могли відійти від пережитого. Важко переказати, що відчуваєш, коли бомблять. Тож навіть тут, у Зарудчах, коли чули звуки сирени, спочатку боялися. Вночі не спали й ховалися всі разом у коридорі. Було тяжко бачити відносно спокійне життя й адаптуватися до нього. Боялися навіть звуку трактора чи свисту вітру із дощем. Усе це асоціювалося з ракетами і вибухами. Але наразі вже заспокоїлися», – розповідає жінка.
Тож поступово почали будувати новий етап життя. Й одна із його сходинок – відшукати можливість надавати послуги манікюру та педикюру. Бо така справа приносить для пані Вікторії не лише заробіток, а й задоволення. Тож кожну клієнтку на новому робочому місці зустрічає з посмішкою. Й щиро радіє, коли вони лишаються задоволеними її стараннями.
Така праця відволікає пані Вікторію від пережитого та неабиякого хвилювання за її батьків. Адже вони лишилися на Харківщині, в рідному селі, відстань від якого до росії – лише сім кілометрів. «Звідти розпочалася війна», – стривожено каже жінка.
Тепер же цей населений пункт знаходиться під окупацією. Тож батьки переселенки рідко виходять на зв’язок, не мають доступу ні до Інтернету, ні до українського телебачення. «Дуже переживаємо за них. Бо вони не мають ні газу, ні світла. Поки що продукти є. Як буде далі – невідомо, адже наші захисники, наша гуманітарна допомога просто туди не можуть доїхати. Якщо їдуть – розстрілюють», – емоційно розповідає пані Вікторія, котра мріє про настання миру і якнайшвидше повернення у своє рідне українське місто Харків.
