Наш земляк Валентин Михалик – перший військовий, якому на Волині встановили протез нижньої кінцівки. Сталося це у медичному центрі реабілітації УБД. Тож через пів року після поранення чоловік учиться заново ходити на двох ногах.
Звістку про початок повномасштабної війни Валентин Володимирович почув удома. Чоловік відразу розумів: він – один із тих, кого можуть покликати на захист Батьківщини. Адже після закінчення місцевої школи проходив строкову службу. І нехай то було давненько, бо Валентину Михалику вже сорок сім років, усе ж військовий досвід мав. Не помилився. І, як тільки у березні 2022-го отримав відповідний дзвінок, відразу пройшов медкомісію. А вже 16 липня його мобілізували.
«Ось так із будівельника я став стрільцем-санітаром», – каже захисник. Адже фактично все своє життя він їздив по сезонних заробітках, де зводив будинки у різних країнах. Треба ж було годувати сім’ю, ростити сина й доньку. Потім – справити обом весілля.
Декілька тижнів наш земляк провів у Володимирі. Далі ж у складі 14-ї ОМБр вирушив на Схід.
«Спочатку був на Донеччині. Потім перекинули на Харківщину, ближче до російського кордону. Після цього воював на Луганщині», –
перераховує місця своєї дислокації захисник України. То вже нині він про це говорить спокійно. Але насправді лишень Богу та самому Валентину Володимировичу відомо, що він пережив за ці місяці служби. Кожен день була боротьба за життя. Адже небезпека від підступного ворога чигала на кожному кроці. Ось такий один крок і став вирішальним у житті нашого земляка.
Той злощасний листопадовий день ніколи не зітреться із пам’яті воїна.
«Ми займали позицію. Але виявилося, що там уже були росіяни. Вони раніше її зайняли. Ми БТРом під’їхали, потім ішли пішки. Четверо хлопців пройшли. А я випадково наступив на міну…» –
пригадує Валентин Михалик, як отримав поранення.
Звісно, у той страшний момент нічого не розумів і не відчував. Частину однієї ноги відірвало, іншу покалічило. То добре, що побратими були поряд. Евакуювали на безпечніші позиції. Потім пораненого бійця відправили на Харківщину. Там і ампутували йому частину кінцівки, яку, на жаль, не вдалося зберегти. Ще місяць провів чоловік на лікуванні у Полтаві. А вже після того повернувся додому, на рідне Полісся.
Тут, у Цирі, з підтримкою найрідніших він заново повертався до життя. Помаленьку вчився ходити на одній нозі, спираючись на милиці. Але, звісно, найбільшим його бажанням було стати на дві ноги. Тож коли Михалики дізналися про таку можливість, відразу ж вирішили нею скористатися. Так наш земляк опинився у медичному центрі реабілітації УБД, що в Луцьку. Там йому, першому на Волині військовому, поставили протез. І нещодавно Валентин Володимирович повернувся у село й ступив на рідне подвір’я двома ногами.
Попереду ж захисника чекає довгий період реабілітації. Однак наразі наш земляк мріє вибратися на риболовлю, адже дуже любить це заняття. А ще сподівається, що колись зможе навіть поганяти м’яча із внуком чи внучкою, яких Михалики вже очікують.
Наталія Муха.
Фото Суспільне Луцьк та з особистого архіву Валентина Михалика.
