Як тільки нога путінського окупанта ступила на українську землю, редакторка газети «Вісті Тепличчини», що на Вінничині, Ірина Лупещенко почала активно займатися волонтерською діяльністю. При цьому фактично самотужки випускає і рідний часопис. Хоча зізнається: ситуація вкрай нелегка.
У ті останні дні лютого по всій Україні загроза випуску друкованих засобів масової інформації постала особливо гостро. З одного боку – невідомість. З іншого – перебої в роботі інтернету. Тож чимало медіа не вийшло друком за графіком в останній тиждень лютого. Серед них – і газета «Вісті Тепличчини». Два її номери передплатники не дочекалися.
«Усе тому, що був нестабільний інтернет, – пригадує редакторка Ірина Лупещенко. – Але жителі сіл, особливо старшого віку, підняли ґвалт. Адже газета для них – єдине джерело місцевої інформації. Це украй важливо, тим більше у такий буремний час. Тож ми відновили випуск, як тільки узгодили всі технічні моменти з друкарнею».
І хоча друкований варіант часопису не бачив світ упродовж двох тижнів, інформаційне поле Теплицької громади Вінницької області заповнила фейсбук-сторінка цього видання та особиста сторінка редакторки у цій соціальній мережі. Ірина Олексіївна фактично із перших годин повномасштабної війни взяла на себе нелегку ношу інформування краян про те, що відбувається безпосередньо у них в громаді, районі та в Україні загалом, а також волонтерства. Саме цій благородній справі журналістка ось уже 9 місяців присвячує 24 години на добу.
Її сторінка у фейсбуці із того жахливого 24 лютого заясніла інформаціями про війну та допомогу нужденним: військовим і цивільним. Клич про допомогу редакторка публікувала вдень і вночі, згуртовуючи своїх земляків у справі підтримки ЗСУ та постраждалих від війни. І тепличани радо почали відгукуватися на це. Адже добре знають Ірину Лупещенко як людину справи, котра завжди намагається допомогти тим, хто того потребує. Тож чоловіки кинулися будувати захисні споруди, виходити на патрулювання їхнього містечка. Жінки – плести маскувальні сітки, готувати різні смаколики, зносити та сортувати гуманітарну допомогу в пункти допомоги, які з’явилися в громаді. І серед них чи не основний – на базі редакції «Вісті Тепличчини», створений знову ж таки з ініціативи Ірини Лупещенко. Ось так місце, де ще донедавна були газетні підшивки, поступово заповнювалося все новою гуманітарною допомогою, котра надходила від місцевих небайдужих жителів та партнерів-волонтерів. Серед них із самого початку були і син, донька та чоловік пані Ірини, котрі практично першими в громаді налагодили постачання гумдопомоги з-за кордону завдяки своїм друзям, а часто зовсім незнайомим людям, котрі прагли допомогти українцям.
Неабияк додалося клопотів у місцевих волонтерів, коли в громаду почали прибувати переселенці. Як розповідає Ірина Олексіївна, у їх громаді на своїх майже 18 тисяч населення навесні було до 4 тисяч переселенців, котрі приїхали на Вінниччину, втікаючи від війни. Їх же треба було десь розселити, надати необхідну допомогу. Плюс чи не щодня транзитні, яких хай на добу-дві, але треба було прихистити. І цим теж зайнялася редакторка разом із однодумцями та однодумицями.
Здавалося б, у такій круговерті постійної зайнятості, справи редакційні відішли далеко на задній план. Але цього не скажеш про людину, котра присвятила журналістиці та рідній газеті не один рік свого життя. Тож Ірина Лупещенко продовжувала й випуск газети, кожен номер якої з нетерпінням чекають тепличани.
«Так, це дуже нелегко. Бо всі творчі працівники роз’їхалися в пошуках кращої долі і зарплатні. Я працюю самотужки, плюс ще на пів ставки бухгалтер те верстальник. Але й людей, котрі передплатили газету, підвести не можу. І все ж надалі, певно, змушена буду обирати одну справу з двох. Мабуть, усе-таки виберу волонтерство. Бо ж це зараз – головне», – зізнається редакторка.
Іншого виходу вона й не має. Адже за ці дев’ять місяців повномасштабної війни допомога постраждалим від неї для Ірини Олексіївни уже стала справою життя, тим її величезним внеском у Перемогу, який вона творить щодня, щомиті. Бо ж, справедливо зазначає, війна триває. І хоча люди дещо втомлюються, часом уже не з таким ентузіазмом відгукуються на допомогу, але підтримувати наших захисників та постраждалих цивільних – наш постійний обов’язок. Тож Ірина Лупещенко уміло віднаходить ключик до сердець своїх земляків і постійно гуртує їх у справі волонтерства. Наприклад, нині активно гуртує людей, аби плести нові маскувальні сітки. А ще закликає долучатися до збору коштів на різні потреби наших захисників. Бо ж запити від солдатів надходять постійно.
Інколи буває, що втома бере гору. Але ця мудра жінка швидко відганяє від себе всі такі думки, розуміючи: не час зупинятися. Відпочити можна буде тоді, коли виженемо путінського ворога з усієї України. Тож із новими силами Ірина Лупещенко продовжує допомагати нашим захисникам. Робить це, як сама зізнається, заради дітей та онуків.
«Ми їх не для підвалів-укриттів народжували, а щоб вони жили у вільній незалежній Україні», – твердо каже редакторка-волонтерка.
Наталія МУХА.
Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.