А саме такий, на жаль, висновок напрошується за результатами опитування, котре провело «Нове життя». Рідні тих, хто стоїть на захисті України чи ж віддав за Батьківщину життя, нарікають, що не мають допомоги влади, особливо – місцевої.
Стверджувати стовідсотково, що така думка правильна, не можна. Адже в опитуванні взяли участь лише 34 наших земляків та землячок. У той же час кількість мобілізованих значно більша. І все ж ті, хто заповнив анкету, фактично одностайно стверджують: вони залишаються наодинці зі своїми проблемами.
Так, на запитання «Як ви оцінюєте рівень пільг та соціальних гарантій на державному рівні», 76,5% респондентів вважають, що це налагоджено украй незадовільно. Натомість за високий рівень не проголосував жоден/жодна з опитаних.
Ще гірша ситуація, коли йдеться про підтримку сімей мобілізованих та загиблих Героїв місцевою владою. Усі 100% вважають її украй незадовільною. Лише один респондент відчуває допомогу місцевої влади, водночас 97,1% залишаються зі своїми проблемами наодинці.
Які ж основні проблеми називають представники сімей тих, хто стоїть на захисті України? Вони скаржаться на те, що немає органу влади, до якого вони можуть звернутися по допомогу. Нарікають і на відсутність діалогу між місцевою владою та сім’ями мобілізованих військовослужбовців, про що, до слова, вже писало «Нове життя», а також на загальну байдужість влади до цієї категорії.
«У мене служить син. Тож хотілося б якоїсь не стільки матеріальної, як моральної підтримки в громаді. Бо таке відчуття, що одні воюють, а іншим на це байдуже», –
зазначила жителька Любешівщини. Інша ж респондентка каже:
«Із сільської сім’ї забрали чоловіка. Думаю, людям, які знають, що таке робота в селі, перелік проблем перераховувати не потрібно…»
Ще одна зазначає, що хотілося б елементарної підтримки. Чоловік помер, син мобілізований. А їй потрібно думати абсолютно за все, зокрема й за те, як заготовити дрова на зиму.
«Проблема в тому що нуждами сімей військових ніхто не цікавиться, жінки лишились на самоті з домашніми турботами та проблемами, які зазвичай вирішували їхні чоловіки: придбати пальне, порізати, порубати дрова. Якщо в будинку щось вийде з ладу, не знаєш, до кого йти шукати, щоб полагодити. Треба, щоб була в такому випадку структура, яка б надавала послуги з господарських питань, і не тільки цим сім’ям», –
зауважують любешівки.
У ще більшому відчаї – сім’ї тих наших земляків, котрі зникли безвісти чи загинули. Вони в цій війні втратили найдорожчих людей. Водночас, як кажуть, не відчувають належну підтримку від старост та представників влади в громаді. І не йдеться про фінансовий аспект питання, а про моральний.
«Гроші ж не замінять нам чоловіків та синів. Інколи хочеться елементарної уваги. Але в нас ніхто не запитає, як ми. Чому не згадати про нас до якихось дат чи свят або не організувати діяльність психологічної служби? Це у наш час дуже важливо», –
зазначають рідні тих любешівців, котрі віддали за Україну життя.
Натомість селищний голова Олег Кух каже:
«Не вважаю, що місцева влада не підтримує цю категорію наших громадян. Працюють програми, за якими спрямовуються фінанси на різні заходи, що стосуються військовослужбовців чи загиблих. Є й моральна підтримка як з боку представників влади, так і самої громади».
Щодо проведення якихось масових заходів до, скажімо, Дня матері чи Дня Збройних Сил України, то вони, на переконання Олега Івановича, не на часі. Адже в районі майже завжди триває жалоба, тому будь-які концерти, навіть патріотичного спрямування, не доцільні. А що стосується психологічної підтримки, то нею, каже очільник громади, має забезпечувати центр комплектування та соціальної підтримки, де є у штаті відповідний фахівець.
- Матеріал створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю приватного підприємства «Редакція «Нове життя» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
