Наша землячка Іванна Оласюк поповнила стрій волонтерів під час подій на Майдані. Саме в той період в Україні практично зароджувалося волонтерство нового напрямку, й Іванка була серед тих, хто першими проходили цей шлях. А відколи розпочалося повномасштабне вторгнення росії на територію України, вона відразу долучилася до волонтерського руху Любешівщини.
Тепер її щодня можна побачити на новому робочому місці: не в офісі улюбленої Одеси, де жила і працювала до початку вторгнення, а у волонтерському штабі. Кожен день – це пошук військової амуніції, у якій уже розбирається, як військова експертка, та медикаментів, котрі мають бути в аптечці кожного захисника і захисниці. На серці – неабияке хвилювання за рідну Україну й одночасно сильна любов, а ще – гордість за ЗСУ, бо ми, як каже Іванка, під їхнім надійним захистом. У телефонній галереї замість мирних світлин – фото бронежилетів, «розгрузок» тощо.
Загалом волонтерська дорога Іванни Оласюк розпочалася в 2014 році зовсім випадково.
«Побачила оголошення, що є потреба в певних медикаментах, які збирали у Львові (саме в цьому місті на той момент жила Іванка, – авт.) для відправки на Майдан. Я купила і занесла волонтерам. Кажу, що медичної освіти не маю, але можу допомогти фасувати», – розповідає про перші кроки волонтерка.
Відтоді вона стала активно допомагати. «Звісно, на той час волонтерство лише зароджувалося. Не було досвіду. Вчилися на своїх же помилках», – пригадує наша землячка.
Після Майдану їхній штаб надавав допомогу кримським татарам, котрі приїхали до Львова. А відколи розпочалася перша хвиля мобілізації на Схід, активно стали підтримувати військових.
«Тоді забезпечення в армії було дуже мізерне. Формують 24 бригаду, а ми бачимо, що наші хлопці взагалі не мають забезпечення. Стоять у гумових чоботах. Відтоді стали активно допомагати, шукати різні можливості. Але тоді було значно легше з логістикою, адже бойові дії тривали лише на Сході», – каже Іванка Оласюк.
Життя у волонтерки склалося так, що вона пів року була в зоні бойових дій. Вперше їхала туди як координаторка волонтерського центру. Але, оцінивши ситуацію, зрозуміла, що не вистачає лікарів, медсестер, і вирішила лишитися там. «Тоді скоріше керувалася молодечим запалом, бо не виникало страху за життя, а лише бажання допомогти», – пригадує землячка.
Звісно, морально було не просто, особливо в моменти, коли, як каже, ще вранці спілкуєшся з людиною, а ввечері дізнаєшся про її загибель. Бо до смерті не можна звикнути, кожна втрата болить. «Я бачила війну на власні очі. І завжди казала, що то ніяка не антитерористична операція, а справжня війна. Але до останнього не вірила, що буде повномасштабне вторгнення», – із сумом каже Іванна.
Тому для неї, як і для всіх українців, 24 лютого став переломним і шоковим. Перші три дні дівчина була ще в Одесі, саме там її застала війна. А далі – опанування емоцій, прийняття реальності та морально складна дорога додому. «У потязі маса людей: жінки, діти, люди похилого віку, тварини. Всі на емоціях. Хтось у домашніх капцях, бо втікав від бомбардувань. Важко морально. Але розумію: треба щось робити. Телефонує мама і каже, що вирішують допомагати харчами. Я ж відразу дзвоню до всіх знайомих волонтерів, шукаю медикаменти», – Іванка оповідає про те, як вирішили започаткувати волонтерський штаб у нашому селищі.
Відтоді і до сьогодні вона трудиться – задля перемоги України. Щодня разом із іншими волонтерами і волонтерками виконують колосальну роботу. Її словниковий запас поповнився різною військовою термінологією, і тепер вона добре знає, якою саме має бути аптечка у кожного воїна і яким повинно бути обмундирування.
«Уже працюємо за налагодженою схемою. Головне в аптечці – турнікети. І тут, власне, як і в усьому, важлива якість. Функція турнікету – щоб однією рукою можна було самому собі зафіксувати його на травмованій кінцівці і за допомогою бігунка зупинити кров. Обов’язково треба записати час, бо такий турнікет дозволяється накладати лише від 2 до 3 годин. Тому в кожну аптечку кладемо перманентний маркер. Також важливо мати кровоспинні ліки», – описує нюанси своєї роботи Іванка.
Велику увагу приділяють і закупівлі бронежилетів. Адже це – порятунок життя. Тому й кожного разу, коли вдається придбати їх, волонтерка дуже щаслива. «Купити «броники» складно. Це ж не просто – замовити і забрати. Має бути перевірений виробник, класифікація, сертифікація, перевірка на простріл. Бо головне – якість. Попереднього разу нам вдалося їх закупити, наприклад, у Німеччині. Логістика зараз дуже складна. Тому все не так просто, як здається», – каже дівчина.
Потребують військові «розгрузок», які також постійно шукають наші волонтери. А загалом допомоги захисники і захисниці потребують щодня. І не тому, що в Україні погане забезпечення, а тому, що це – війна. «Сьогодні доставили, забезпечили, а завтра вже його немає. Багато згоряє, медикаменти використовуються тощо. Тому це все треба постійно й у великих кількостях. Передаємо, наприклад, авто, а завтра вже його могтиме не бути. І це потрібно розуміти», – зазначає Іванна Оласюк. А ще, маючи непоганий волонтерський досвід, постійно наголошує, що важлива якість. Тому кількість придбаного аж ніяк не може бути показником.
І ось так говорити про різні волонтерські нюанси вона може довго. Бо наразі це – стиль її життя. Іванна палко вболіває за Україну і захищає її на своєму фронті. Такому важливому і відповідальному. А ще мріє про Перемогу. Й на запитання, що зробить після війни, відповідає: «Поїду в український Крим на відпочинок. Дуже люблю його, неодноразово там бувала. А поки що мусимо не розслаблятися і робити все можливе від нас. Ми повинні подолати русню. До їхнього «освобождєнія» я мала класну роботу і будувала мирні плани на весну. Планувала поїхати в Грецію. Але 24 лютого все змінилося. В усіх. Однак ми – сильна нація. Перемога за нами. Все буде Україна!» – оптимістично каже Іванка Оласюк.
Фото Ольги Корець.
