Уродженець Любешова Тарас Михалик – футболіст, котрий тривалий час виступав у складі київської команди «Динамо», а згодом грав за московський «Локомотив», за що отримував немало критики. А нині зайнявся волонтерською діяльністю. Він підтримує Збройні сили України й робить усе можливе для нашої спільної перемоги над російськими окупантами.
Після 24 лютого, оговтавшись від страшної реальності, Тарас Михалик почав діяти. Спочатку, як розповідає, то були пошуки різної допомоги нашим хлопцям: медикаменти, бронежилети, військова амуніція та інше. Шукали все те, чого на той момент потребували українські військові. «Ми підлаштовувалися під воїнів: що просили, те намагалися знайти, придбати і доставити. Не все легко вдавалося. Адже спочатку складно було із логістикою, підключали інші країни. Згодом ми зрозуміли, що наші хлопці найбільше потребують автомобілів. Тож зайнялися саме цим напрямком», – розповідає Тарас.
На запитання, скільки вже вдалося придбати авто, наш земляк не дає конкретної відповіді, адже переконаний, що про такі речі треба буде говорити після перемоги. На озвучення конкретних цифр (журналістська цікавість нікуди не дівається) він лише усміхається. Однак із розмови зрозуміло, що це точно більше десятка.
Авто приганяють із різних країн: Польщі, Німеччини, Болгарії та інших. Це – мікроавтобуси, джипи, пікапи. Той транспорт, який є найбільш ходовим на війні. Витрачає на це Тарас Михалик в основному власний фінансовий ресурс. «Одну машину допомагали придбати друзі з Луцька, деякі – футболісти з «Динамо». Але переважно то мої особисті вкладення», – зазначає наш земляк.
Важливо зауважити, що Тарас Михалик не просто купує авто, а й сам доставляє їх на фронт. Так, за час повномасштабної війни він уже неодноразово бував у зоні проведення бойових дій по лінії Донецького та Луганського напрямках.
«Краматорськ. Бахмут. Слов’янськ, Сєвєродонецьк. Інші точки зупинки, де перебували наші воїни з різних бригад. Найбільше ж транспорту доставили для 14-ї, в якій є багато знайомих любешівських хлопців», – розповідає чоловік.
Найскладнішою в емоційному аспекті для нього була перша поїздка. Адже тоді, як зізнається Тарас, не знав, чого очікувати. І коли чув вибухи, стрільби, ставало страшно. «Але разом із тим ти розумієш, що наші хлопці в таких умовах перебувають щодня. Щодня ризикують своїм життям, боронячи Україну, тому береш себе в руки – і робиш свою справу. Радісно зустрічатися з воїнами, спілкуватися з ними. Такі зустрічі мотивують, сильний дух наших хлопців захоплює», – каже Тарас Михалик.
До слова, про неодноразові поїздки нашого земляка на фронт ідеться і у відеосюжеті на YouTube-каналі SportArena. Наприклад, там він розповідає, що у волонтерстві бувають різні випадки, багатьох людей доводиться переконувати. Але якщо куплені речі врятують бодай одне життя, то все це робиться недаремно.
«Якось ми приїхали з поляком на польський завод, де потрібно було купити метал на бронежилетні плити. Вони говорили, що потрібно чекати місяць-півтора, але я сказав, що мені потрібно на завтра. Поляки ж відповіли, що так не працюють. Проте за допомогою відео про війну на телефоні цих людей вдалося переконати, і вони віддали мені метал якоїсь фірми. Ці плити вже за два дні були у нас. Також ми купували вживані британські каски просто на паркінгу. Їх було близько сотні. Буквально недавно кум мені розповів історію, що йому телефонував однокласник, якому ми передали жилет і каску, та попросив подякувати, бо це врятувало йому життя, захистивши від осколка. Я вважаю: якщо ми врятували життя хоч одній людині за допомогою цих касок, то вже недаремно їх купували», – переконаний футболіст.
А на запитання про гру за російський «Локомотив» Тарас Михалик пояснює, що коли спілкувався з хлопцями, з військовими, то там уже був підписаний довгостроковий контракт. «Розірвати цей контракт, напевно, можливо було. Але то непосильна для мене сума, яку треба було закрити. Хлопці мені сказали, що я можу і грати там, і допомагати військовим. Думаю, багато з людей не знали про це. Я публічна особа, тому траплялися моменти, що мене критикували, – пригадує Тарас Михалик. – До повномасштабної війни в нас 90% країни думали, що війна десь там далеко. У нас з росією були відносини на державному рівні, ніхто їх не розривав, відбувалася торгівля. На артистів та футболістів більше звертали увагу, бо вони – публічні люди. Також не один мільйон українців був там на заробітках… Все змінилося 24 лютого. Коли я з’їздив перший раз на передову… Ти бачиш це все вживу і починаєш сприймати по-іншому», – зазначає Тарас Михалик.
Він і надалі планує продовжувати волонтерську діяльність. Бо ж переконаний: доки є можливість, треба допомагати. Тож навіть на момент розмови із журналісткою «Нового життя» він був у дорозі. Їхав купувати чергове авто для наших захисників.
Мирослава Струк.
Фото з особистого архіву Тараса Михалика.
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.