Це село розташоване на самій окраїні Любешівської громади. До сусідньої Рівненщини – рукою подати. Життя тут іде розміреним темпом. Люди працюють, вчаться, вирішують проблеми і неабияк чекають повернення додому з Перемогою своїх односельців-захисників. Адже із цього невеликого села, в якому проживає трохи більше 280 осіб, нині Україну боронять понад десять воїнів.
«Є усе. Немає лише миру». Так кажуть жителі й жительки цього населеного пункту. Бо ж направду, і великих проблем, котрі особливо турбували би місцеву громаду, немає. Ось лишень найбільш наболіла з них – відсутність автобусного сполучення. Адже наразі добратися в Любешів і з селища дуже складно. Єдина маршрутка, котра їздить із Луцька, сполучає Березну Волю зі світом. І то обідньої пори. Не так давно дорогу трохи поремонтували. Тож, переконані березновільці, немає причин, чому до них не можуть їздити автобуси. Якби ж вдалося вирішити цю проблему, то зникла би й інша – безперебійне добирання до амбулаторії в Судчі. Адже наразі у них лише раз у тиждень працює медпункт. В інші ж дні треба шукати можливість доїхати в сусіднє село. Аналогічно раз у сім днів функціонує у Березній Волі пересувне відділення Укрпошти.
Є у селі й один магазин, у якому діє пункт видачі «Нової пошти». А коли селянам треба висівки, борошно чи зерно, усе доставить інший підприємець, котрий часто приїздить у Березну Волю. Ось і того дня, коли «Нове життя» побувало в цьому селі, чимало місцевих жителів і жительок «затарилися» різними необхідними товарами й тачками чи велосипедами розвозили їх по домівках. Серед них – Олена Фрідріх. Жінка розповідає, що її, як колишню працівницю клубної установи, турбує відсутність клубу в селі. А ще жінка зауважує, що нині єдиним острівцем життя в Березній Волі є школа.
«Тому ми її закрити нізащо не дамо. Якщо захочуть владні мужі таке зробити, то з вилами підемо, щоб відстояти!» –
категорично заявляє Олена Фрідріх.
Соціокультурним центром села є місцева гімназія. До неї щоранку з усіх куточків Березної Волі поспішають 34 вихованці та вихованки. Зокрема, є і 5 діток із числа внутрішньо переміщених осіб, адже наразі в селі проживає дві сім’ї цієї категорії. Очолює педагогічний колектив Любов Зімич – людина, залюблена у свою справу, в учнів, у рідне село. Вона гостинно проводить екскурсію гімназією, охоче розповідає про колег та учнів.
«На жаль, нині найбільшою проблемою для нас є війна, котра так чи інакше торкнулася усіх у нашому селі і в школі, зокрема. Тому єдиним кредом для нас є: «Все для фронту та для Перемоги». Ми молимо Бога про єдине – аби вулиці нашого села не встеляли квіти, зустрічаючи полеглих Героїв. Щоб усі наші воїни повернулися живими з Перемогою додому», –
каже директорка гімназії.
Тож не дивно, що цей навчальний заклад, як і вся громада села, з перших днів повномасштабного вторгнення долучилися до волонтерства. Адже війна торкнулася тут кожну родину.
Наприклад, у Людмили Любчик уже рік і 9 місяців пліч-о-пліч боронять Україну двоє її найрідніших людей – чоловік Іван та син Сашко. Вони й у військо стали разом, бо, як сказав батько», «так буде легше». Спочатку березновільці були в одному з навчальних центрів, потім проходили навчання у Німеччині. А коли повернулися, з отриманою технікою вирушили у саме горнило війни.
«Коли ішли, чоловік сказав мені: «Знаю, що вам буде важко, але так треба. Вчися жити сама», –
зітхає Людмила Любчик. Тож і живе жінка разом із молодою невісткою, котру привів наймолодший Сашко із Залізниці.
У Віри Гудько на війні – двоє синів та онук. Жінка щодня молить Бога, аби повернув їх додому живими й неушкодженими. Служать вони всі разом. У різних гарячих точках побували. А вдома їх із нетерпінням чекає мама та бабуся Віра Василівна. Аби відганяти погані думки і бути корисною армії, жінка плете шкарпетки нашим захисникам. Уже й не злічити, скільки створили їх умілі руки цієї селянки і скільком воїнам бодай трохи тепліше у них на фронтових зимових дорогах.
Уже чотири роки в Березній Волі проживає Юрій Бензель. Із місіонерською місією потрапив на Любешівщину. Цей молодий чоловік ще із 2014 року займається волонтерством. А після початку повномасштабного вторгнення є військовим капеланом. Тож уже разів п’ятнадцять їздив на фронт до захисників, відвозячи їм усе необхідне. До того ж не лише березновільцям, а й жителям інших сіл нашої та сусідніх громад. За час проживання у Березній Волі цей молодий чоловік уже став тут рідним. Та і йому це село, як зізнається, дуже подобається. Він добре знає тутешні проблеми, долучається до їхнього вирішення.
«Я не можу стояти осторонь, бо тут живуть дуже хороші люди. Вони напрочуд дружні. Наприклад, виганяють корівок, сходяться всі й довго розмовляють між собою. Я ремонтую машини, то до мене можуть зійтися чоловіки, аби побалакати», –
з посмішкою каже Юрій Бензель.
Слова цього молодого чоловіка про дружність березновільців підтверджує й те, як вони гуртом вирішують різні питання свого села. Наприклад, у Березній Волі немає проблем, як у інших селах, із централізованим водопостачанням. Ним користуються фактично всі домогосподарства цього населеного пункту. Тож усі й сплачують за цю послугу в сумі 20 гривень за куб. А якщо стається прорив, дружно беруться до його ліквідації. Коли ж потрібно замінити запчастину – теж проблем немає. Ось такий конкретний приклад, як і наведення порядку біля пам’ятника чи на автобусній зупинці, засвідчують згуртованість цього невеликого села, котре не чекає сторонньої допомоги, а самотужки вирішує свої проблеми, самовіддано працюючи на благо спільного дому.
- Матеріал створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю приватного підприємства «Редакція «Нове життя» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
