І саме вони – окраса й основа цього невеликого поліського села, що з усіх боків оповите білокорими берізками, жовтобокими кленами та, звісно ж, могутніми дубами. Недаремно ж і назву таку має цей населений пункт Любешівщини.
Дорога, всипана гравієм, біжить до Дброви. Ще здалеку на місцевій автобусній зупинці майорить синьо-жовтий стяг. Буквально пару метрів уперед – і Діброва «розходиться» надвоє. Наліво й направо вервечкою тягнеться єдина вулиця цього населеного пункту – Дібровська. А на ній – досить добротні сучасні будинки і хати, двері яких підперезані великим замком та підперті кілочком. Придорожний хрест, квітчасто вбраний кольоровими стрічками, є своєрідним початком і центром села. А ще – Дім молитви християн віри євангельської, котрий розташований зовсім поруч від хреста. Два символи двох релігій, котрі взаємоіснують у Діброві – селі, яке має свої жалі, свої турботи й радості.
Анатолій Приймачук та Іван Бубін – місцеві приймаки. Обидва в Діброві знайшли свої долі. Тож чим живе село і що турбує місцевих мешканців та мешканок, добре знають ці чоловіки. І однією із проблем називають відсутність головних закладів соціальної інфраструктури. Адже наразі у селі немає ні школи, німедупнкту, ні пошти.
«Поки є школа, медпункт, доти село живе. Так колись казали люди. А тепер у Діброві немає ні того, ні іншого», –
розповідають Анатолій Приймачук та Іван Бубін. Але люди призвичаїлися до такої ситуації. На навчання та на лікування добираються до сусіднього Залаззя, де діють і ліцей, і амбулаторія загальної практики сімейної медицини.
Будівля початкової школи нині стоїть пусткою. Крізь металопластикові вікна видніються порожні класні кімнати. А на подвір’ї, по якому колись бігали діти, тепер лише між бур’янами цвітуть осінні квіти, котрі посадили ще тоді, коли школа існувала. Тепер дітей до Залаззівського ліцею підвозить шкільний автобус.
Віднедавна відбулися зміни і в роботі поштової галузі. Замість однієї листоноші, котра приходила теж із Залаззя, сюди раз у тиждень приїжджає пересувне відділення.
Називає Анатолій Приймачук і ще одну проблему, котра, зокрема, турбує його особисто. Обов’язкові зміни щодо ведення підприємницької діяльності – запровадження касових апаратів.
Але і він, і його товариш однозначно підсумовують: найголовніше наразі – аби війна закінчилася.
«У нас дуже хороше село». Так каже продавчиня іншого магазину в Діброві Альона. А ще додає: ті, хто з не місцевих побуває тут, називає його справжнім райським куточком. І хоча, зазначає, Діброва дуже маленька, все-таки життя тут вирує. Так, багато місцевих виїхало за кордон. Нині ж жінки теж торують сезонні дороги в інші країни. Але ті, хто зостався, продовжують працювати, сумлінно трудячись на землі, котра є головною годувальницею місцевих селян. Тому й не дивно, що біля багатьох обійсть можна побачити коника. Раніше три череди корів було, нині ж залишилася лише одна. Але досі троє господарів тримають по дві корівки. Відповідно, люди садять багато картоплі, моркви, гарбузів.
Любов Ващук – одна з найвправніших господинь Діброви. Біля її оселі куди не кинь оком виграють на осінньому сонечку величенькі гарбузи. Їх та іншої городини чимало садить ця сім’я. Бо ж треба годувати живність, зокрема і двох корівок, котрих утримують Ващуки. За словами Любові Миколаївни, саме вони і дають стабільний дохід у родинний бюджет. Молоко щодня здають Дубнівському молокопереробному заводу. Ось тільки платять за нього копійки – всього 7 гривень за літр.
Ще однією годувальницею їхньої сім’ї є Польща, куди жінка років 12 вторувала сезонні шляхи. І коли заходить мова про дороги, то саме їх жителька Діброви називає як найбільшу проблему. Бо ж і до Залаззя, і до Бірок важко добратися з цього села – ямка на ямці.
Але відразу ж зазначає: дороги, звісно, треба обов’язково будувати, ремонтувати. Однак однозначно після війни. Наразі найпріоритетнішим завданням на всіх рівнях має бути підтримка наших захисників. У самої Любові Ващук служить багато рідних людей…
«Наші проблеми за нас ніхто не вирішить». Так філософствує про наболіле Галина Буснюк. Під розлогою яблунькою вона вибирає гарбузове насіння. Жінка каже: в Діброві живуть дуже працьовиті люди. Садять різну городину. Ось тільки та вирощена і вигодувана продукція не цінується.
Журиться Галина Буснюк і про інше – дуже дороговартісні ліки стали, уся пенсія йде на це.
…Ось так і живе Діброва: зі своїми печалями та радощами. Височенькі і ще зовсім молоденькі дуби, котрих можна побачити чимало обабіч сільської вулички, зітхають своїми кронами, чуючи щодень турботи місцевих мешканців. Як і всюди, їх вистачає в цьому селі. Люди мріють, що колись всі ці питання таки вирішаться, жити стане легше. Але найголовніше для них нині одне – аби якнайшвидше закінчилася війна, щоби живим-здоровим повернувся додому захисник-односельчанин Анатолій Пилипчук. Бо ж правдиво зазначила бабця, котра прошкувала селом, спираючись на велику палицю: «Ніяка наша біда не порівняється до тої, що приносить війна».
- Публікацію і відео створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Їхній зміст є виключною відповідальністю приватного підприємства «Редакція «Нове життя» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
