Немає вже, мабуть, такої сім’ї на Любешівщині, яку б так чи інакше не торкнулася війна. Однак є і такі родини, які ця лиходійка оповила своїми тяжкими тенетами, забравши на фронт відразу кількох захисників. Як ось, наприклад, у родині з Лахвич.
Скільки ж болю може витримати материнське серце?! Воно ніби таке чутливе й раниме. Мов той осиковий листочок, тріпотить у переживаннях за доньок і синів. Але насправді це серце – і надзвичайно сильне. Бо ж Господь дає жінці міць не лише фізичну, аби подарувати життя дитині, а й душевну – щоби витримати всі переживання за своїх кровинок, а навіть часом – і їхню втрату. Це добре знає зі свого життєвого досвіду жителька Лахвич Людмила Сінчук, бо ж уже довелося жінці сьорбнути досить важку чашу переживань за чоловіка й сина, котрі захищають Україну. А її неньці Євдокії Павлівні і не злічити, скільки горя послала доля. Адже раніше поховала матір двох дітей, а тепер болить її серце за зятів, сина, онука й племінника, які воюють.
Син пішов служити у перші дні війни
Людмила Миколаївна ніколи не забуде перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Зі страху за дітей та внучку вони виїхали за кордон, бо ж боялися, що наступ буде з білоруської сторони. Ось тільки довго у Польщі жінка не залишалася. Син Андрій, котрий проживає в Луцьку, вже 28 лютого пішов у тероборону. Побувши трохи тут, на місці, прийняв присягу та передислокувався в іншу область.
«То як же я могла бути десь далеко, знаючи, що моя кровинка служить? Звісно, я мала бути тут, ближче до нього. Тому й повернулися додому», –
пригадує Людмила Сінчук.
Із того часу зболене серце жінки щодень тривожиться. А особливо – після жовтня минулого року, відколи її Андрій перебуває у гарячих точках. Тож не дивно, що ці переживання даються взнаки – лахвичанка змушена частенько підліковувати серце в медичних закладах. Бо ж як тяжко матері чекати свою кровинку з війни! Як нелегко ждати такого довгоочікуваного дзвіночка чи бодай «+» у повідомленні, який означає, що син живий. А це ж – найголовніше!
«Отак і живу із постійним страхом. І лягаю спати, і встаю з однією лише думкою. От сьогодні син мав вийти на зв’язок, а до цього часу немає. То я вже не злічу, скільки разів підходила до ікон і просила Бога, аби подав Андрій бодай якусь вісточку про себе. Оце німе мовчання – то найтяжче, що може бути…» –
плачучи, каже Людмила Сінчук.
Але вже наступної миті, коли починає розповідати про своїх двох донечок та синочка, її голос наповнюється невимовною ніжністю і любов’ю. Старша – у В’язівні в невістках, уже й доцю має, молодша – біля мами. А соколик звив сімейне гніздечко в обласному центрі, теж уже підростає красуня-донечка, цьогоріч у перший клас піде.
«Але ж як вона сумує за татом! Ото приїжджала до мене, намалювала себе, маму й татка. І губи довкола. А потім поцілувала ті, що біля Андрія. Та й каже: «Бабусю, так пахне татом…» –
крізь сльози розповідає Людмила Миколаївна.
Бодай на трохи звеселіло її серце, коли син приходив у відпустку. Нікому не сказав про це, сюрприз зробив.
«Я по відео, яке скинули в нашу сімейну спільноту в соцмережі, побачила, що він уже в Луцьку. То так серце і схопило, в лікарню потрапила. Бо ж тепер навіть і радісні події для мене – великий стрес», –
зізнається жінка.
Приїжджав захисник тоді і в Лахвичі. Зібрали всю велику родину за столом. Ось тільки швидко промайнули дні, і вирушив солдат на передову. А материнське серце знову затріпотіло у переживаннях.
За сином пішов воювати і батько
Не міг спокійно всидіти вдома, знаючи, що син служить, чоловік пані Людмили Олександр Степанович. Торік у кінці жовтня, як відправили Андрія на передову, пішов чоловік у військкомат. Спочатку був тут, у сотій бригаді тероборони. Але навесні разом із іншими земляками відбув на Схід. Там, у найгарячіших точках, нині й воює.
«Дякувати Богу, сьогодні вранці вийшов на зв’язок. То хоч трохи спокійніше. Ось тільки як розповів, які там обстріли, то не можу не переживати…» –
зітхає жінка. Вона додає, що син, коли батько вже поїхав під Бахмут, придбав йому і хорошу каску, й плитоноску, інше обладнання, аби захищало та допомагало воювати із рашистами. Та й волонтери теж постійно підсобляють нашим захисникам. Ось і нещодавно якраз там, де служить Олександр Сінчук, побував із черговою гуманітарною місією священник із Седлища Ростислав Хрупчик. Тож теж навіз гостинців землякам.
Але й на цьому перелік рідних людей Людмили Миколаївни, котрі служать, не закінчується.
«Брат Віталик теж воює. Повістку йому вручили ще 6 березня минулого року. У найгарячіших точках бував. І медалі, й подяки має за службу. От тільки і поранення та контузію отримав, виганяючи ворогів з української землі. Спати не може тепер від пережитого. Бо ж ми навіть уявити собі не можемо, що він там перебачив», –
сповненим жалю голосом каже Людмила Сінчук.
Та й це не останнє випробування в цій родині. Служить і швагро жінки. А ще безвісти пропав на фронті двоюрідний брат. Тривалий час від нього ні слуху, ні духу. Молода дружина з трьома дітьми не знають уже, куди й стукати і де шукати раду, аби отримати бодай якусь вісточку від свого найріднішого…
У матері доля – теж із чорних ниток
Диву даєшся, як усі ці переживання витримує Людмила Миколаївна. Як її зболене серце переносить розлуку з рідними людьми. Але не лише їй послав такі життєві випробування Господь, а й матері Євдокії Мельник. Бо ж нині жінка теж щомиті молиться Господу, аби беріг її дорогих захисників – сина, двох зятів, онука і племінника. Випила ця наша землячка уже велику чашу болю. Тож її стривожена душа просить Бога, аби біди оминали їхню родину.
Кількома роками раніше Євдокія Павлівна поховала двох дітей.
«У мого брата мало бути весілля. Гостей уже запросили, зарізали свиню, готувалися до веселої події. А старший брат пішов ще на трохи в ліс заготовляти дрова. Там його деревина і забила. Так замість весілля у нас були похорони 30-річного молодого дубочка…» –
крізь сльози пригадує Людмила Сінчук.
Але не пройшло багато часу, як знову біда постукала в цю родину – тяжка недуга буквально за три місяці забрала доньку Євдокії Мельник, котра проживала в Харкові. Сиротами залишилися діти.
За кілька років не витримало всіх цих мук серце господаря дому. А тут і війна прийшла, принісши чергові переживання цій багатостраждальній жінці.
«Ось так і живемо ми в постійних бідах та переживаннях. Як почую від своїх хлопців бодай якусь вісточку із фронту, то трохи легше стає. А вони ж ніколи не зізнаються, що їм важко. Завжди твердять одне: в них усе добре. Син ще й пожартує. Бо ж знає, що маю серце хворе. Не хоче, щоб я переживала. А як тут не переживати? Щоправда, стараюся рідним те не показувати. Аби їм там було легше, ми тут маємо бути сильними. Щомиті молюся. І не лише за них, своїх солдатів, а й за усіх українських воїнів. За те, аби нарешті настала наша перемога – виплакана і вистраждана мільйонами», –
каже зморена випробуваннями війни жителька Лахвич.
Наталія Муха.
Фото із сімейного архіву родини Сінчуків.
