Так із посмішкою Людмила Бондарчук називає свою справу. Адже від початку повномасштабної війни жінка зв’язала близько ста пар шкарпеток для наших воїнів. Це заняття пані Людмила не планує покидати й надалі. Ба більше, вона залучила до цього своїх рідних, і тепер вони всі разом допомагають захисникам зігрітися на фронті.
Свекруха Зінаїда Матвіївна, донька Інна і сама Людмила Андріївна – утрьох в’яжуть шкарпетки для луцької громадської організації «Даун-синдром». Саме донька, яка знайома з цією ГО, попросила маму надсилати їм готові вироби. А вже звідти вони ідуть для 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.
«Спочатку я сама купувала в’язані речі, розпускала і з того в’язала шкарпетки. Удвох зі свекрухою займалися цим удома, і я передавала все до Луцького храму Холмської ікони Божої Матері. Вони теж відправляли нашим солдатам їжу й одяг. Коли мобілізували сина, то в’язала конкретно для нього. А потім в організацію, де волонтерить донька, почали надходити з-за кордону старі шарфи, і там їх переробляли на нитки. Розпускати було багато охочих, а от плести не кожен умів, тож я й почала це робити. Донька теж попросила навчити її в’язати. Так ми займаємося цим гуртом», –
розповідає Людмила Бондарчук.
До доброї справи вона намагається залучити усіх охочих і навчити в’язати спицями може будь-кого. Хоча, зізнається, раніше сама не надто часто в’язала. Здебільшого займалася вишивкою, але, коли почалася Велика війна, зрозуміла, що саме це рукоділля принесе більше користі.
«Я куди не їду, вожу з собою своє в’язання, щоб у вільну хвилину займатися роботою, бо просто не можу сидіти без діла. З одного клубка ниток виходить одна шкарпетка, тож беру два, щоб була пара. Комбіную шерстяні і звичайні нитки, а розмір міряю або зі своєї ноги, або з чоловікової. Раніше хвилювалася, що можу погано підібрати довжину, але потім одна жінка пояснила, що нічого страшного, якщо шкарпетки будуть трішки більшими, бо ж хлопці у них сплять і просто носять у бліндажах. Та й часто так буває, що для них такі шкарпетки одноразові», –
ділиться Людмила Андріївна. Здебільшого жінка і справді в’яже для чоловіків, але якось спробувала приготувати декілька пар своїх виробів для дівчат-захисниць. Каже, що вони були дуже раді такому подарунку.
Чоловік Людмили Бондарчук пропонував їй писати записки і класти всередину шкарпетки. Але поки що вона не наважується на це, мовляв, кому треба знати, хто плів.
Нині ж наша землячка продовжує в’язати для організації «Даун-синдром», хоч їй пропонували співпрацю й інші волонтери, зокрема любешівські. Та жінка каже, що хоче допомагати саме там, щоб хоч якось віддячити людям, які колись дуже допомогли і її родині.
Зрештою, немає різниці, від чийого імені робити добро, якщо воно однаково залишається добром і йде за призначенням – для наших захисників. А маленька «фабрика шкарпеток» продовжує працювати у своєму домашньому ритмі під цокання металевих спиць бабусі, мами й доньки.
Соломія МУСІРІВСЬКА.
Фото з архіву Людмили Бондарчук.
