Кожен у Бихові знає цих молодих чоловіків. Адже обоє є прикладом неабиякої працьовитості. Самі ж вони стверджують: трудитися, аби все своє мати, їх навчили батьки. Щоправда, зірки долі найрідніших людей уже згасли.
Нині на хазяйстві лишився старший Ярослав, бо молодший Дмитро близько року працює на будівництві у Фінляндії. Обоє вміють і в полі працювати, і самотужки ремонт зробити, і господарству лад дати. Мають у власності три трактори, а до них – різний сільськогосподарський інвентар. Також придбали два легковики й по мотоциклу. Щоправда, трактори далеко не нові, та й «Жигуль» старенький. Обробляють паї, котрі успадкували від діда і баби, садять по гектару гречки, ячменю, пшениці та вівса. В основному зернові продають. Цьогоріч Ярослав сам господарює, тож корівку збули. А от немолодого робочого коника зоставили – ним обробляють землю довкола хати, де трактором не заїхати. Годують кількох поросят, кролів-велетнів, курей.
Натомість картоплі садять небагато, бо «ціни на неї нема», тому лише на свої потреби вирощують. За словами Ярослава, щороку рано висаджують бульбу: цієї весни трохи пізніше вийшло через погодні умови – 20 березня, а тогоріч 18 лютого вдалося. Хороша, каже, була бараболя і тоді, й тепер. «Є думка два урожаї картоплі мати – наступного року зберу її і на тому ж місці другу посаджу. Земля буде тепла, то встигне вирости», – ділиться задумом бихівчанин. Раніше до 60 соток під гарбузи відводили Романюки, коли вдвох хазяйнували. Але зупинилися на 20-ти, бо ж тут усе вручну роблять, а на одного то велике навантаження. Полюбляє Ярослав займатися вирощуванням помідорів, перцю, звичайно, чимало насадив і кабачків, огірків, капусти – теж на особисті потреби. Проте коли добре родять, як цьогоріч, то й родичам та кумам роздає. Вже кілька років висаджує старший Романюк кавуни по три сотки. І зберігає їх у зерні або тирсі до самого Нового року. Насіння виписує через інтернет, причому завжди багато різних сортів. До слова, помідори теж має різні, в тому числі кімнатні, аби цілий рік смакувати свіженькими томатами.
Коли один за одним цей світ покинули батьки та дідусь із бабусею, Ярослав і Дмитро не опустили рук. Трохи розширили та поремонтували батьківську хату, накупили різної побутової техніки. «Захочеться домашньої паляниці – тут хлібопічка виручає. Овочі, зелень сушаться у сушарці, і цілий рік є вирощені самотужки вітаміни», – каже Ярослав. Брати не курять, лишнього не випивають, тож усе зароблене вкладають у техніку й дім, аби було затишно в нім. Хоча траплялося, що накопичене з тяжкої праці ішло на лікування: котрогось року Ярослав травмував ключицю і переніс важку операцію, а Дмитро зламав ногу. Проте не звикли жалітися Романюки: весь час із посмішкою оповідають про своє життя-буття. Вдень хазяйство, домашні справи, город, а ввечері Ярослав «іномарки» знайомим помагає ремонтувати. Коли Діма у відпустку влітку приїжджав, організували бихівчан на ямковий ремонт дороги до свого села.
Свого часу обидва закінчили 11 класів у рідній Бихівській школі, а потім у Любешівському коледжі вивчали тракторну та автосправу, отримали водійські посвідчення. Ще при батьках мали у власності великий трактор, котрий дістався від діда. Колись на все село лише дві такі одиниці були. Саме з того розпочалося захоплення технікою в старшого брата. Він ще встиг у колгоспі бути водієм, трактористом і сторожем. Опісля на цукровому заводі та в колгоспі у Харкові працював. Згодом у Білорусь потрапив, де теж пригодилися навики водіння різним транспортом. Пізніше і тато з братом теж у Білорусі робили якийсь час. Довелося Ярославу в одному з любешівських лісгоспів потрудитися, у своєму ж Бихівському лісництві. Пригадує чоловік, що якось зі снігового полону діставав і «швидку», і надзвичайників. Незвиклий нарікати на труднощі, чоловік все ж зазначає про той період: бувало, до півночі працює, а лісовоз вийде з ладу. То доводилося вночі з братом ремонтувати транспорт, бо рано знову їхав ним на роботу. Тим часом удома ж теж повно справ завжди було, тож на плечах Дмитра лежали ті обов’язки. Однак той ще був геть юним. Тому врешті вирішив старший брат на свій хліб перейти. Щось виростить у полі та в загорожі, щось людям допоможе – так і живе.
А молодший після одного закордону спробував інші – побував на заробітках у Польщі, Естонії, тепер у Фінляндії багатоповерхівки зводить. Він зізнається: спілкується із фінами через інтернет-перекладача, бо їхню мову ще не вивчив. Волинян у його бригаді немає, хоча вперше поїхав туди із земляком. Є чоловіки з інших куточків України, а також білоруси й естонці. Ностальгія часом мучить Дмитра, тож інколи відпрошується додому на кілька тижнів. Не звикли обидва брати сидіти склавши руки і просити в когось помочі. Тому щодень у праці проводять. А ще влітку та восени вранці люблять до лісу поїхати, ввечері – на рибалку. Що ж до планів на майбутнє, то, як і належить, говорять про одруження. Щоправда, не змовляючись, кожен зазначає: спочатку брата женити, а потім і самому стати на рушничок щастя. Проте тут же додають: аби лишень здоров’я мати, а все інше додасться.
Тамара Урядова.
