Не секрет, що нині багато сімей, живучи у селі, відмовляється утримувати велике господарство. Більше того, навіть корівки чи свиней не мають. А купують усі продукти за кошти, отримані на сезонних заробітках. Натомість лахвичанка Людмила Мельник – не з таких. Вона впевнено тримає перевесло поліщуцьких хліборобських традицій. Вправно господарює у селі і ні крапельки про це не шкодує.
Оселя Мельників примостилася майже в самісінькому центрі Лахвич – навпроти автобусної зупинки. На доглянутому подвір’ї – всюди лад. При цьому відразу бачиш: тут живуть працьовиті люди. Бо ж у куточку лежать жовтобокі гарбузи, чекаючи, коли з них виберуть насіння. Трохи далі вариться у парнику картопелька, лоскочучи ніздрі своїм ароматом. Дбайливо прив’язані до стріхи сітки із кукурудзою. Здалеку видніються тракторці, котрі вже переробили всю свою роботу й готові до зимового спочинку. А ще погляд привертає довжелезний хлів. І таким він просто мусить бути. Бо ж Людмила Мельник тримає багатенько домашньої живності. Років вісім було двоє коней. Нині ж залишився один, іншого продали, як купили другий тракторець. Догляду господині чекають трійко корівок і теличка. А скільки свиней – то й не злічити. «Четверо старих маю, свиноматку. Ну і поросят чимало. То ще малі на продаж, то собі залишила годувати. Ой, всякого віку бігають», – жартома перелічує свою живність Людмила Василівна, не називаючи вже й птицю, котру, звісно, теж є.
Можна лише уявити, скільки сил доводиться прикласти, аби дати всьому лад. Бо ж щодня по кілька разів треба нагодувати, напоїти, подоїти. А коли є свиноматка, то ще й догледіти, аби поросята були. Тож не дивно, що доки село ще дрімає, Людмила Мельник уже не ногах. Адже якщо ще чоловік удома, то поміч неабияку має господиня. Ось тільки частенько її суджений, як і більшість наших краян, змушений їздити на сезонні заробітки у сусідню Польщу. Щоправда, на найбільші сільськогосподарські роботи, як-от жнива, заготівлю сіна та копання картоплі намагається приїжджати. Підтримка ж удома дружині неабияк потрібна в обробітку до трьох гектарів землі. «Але тепер уже значно легше, бо купили спочатку великого трактора, а оце недавно малого. Помаленьку й інвентар необхідний придбали. То тепер не треба чекати найману техніку, самі обробляємо землю», – каже Людмила Василівна. А ще зізнається, що інколи, буває, й чує від односельців, мовляв, навіщо так багато їй працювати. Тепер і легше можна жити. Але, переконана господиня, та «легкість» має значні мінуси. «Хіба ж ті сезони – таке добро? От немає чоловіка довго, і діти вже сумують, плачуть. А з іншого боку, якби я тут тяжко не працювала, не тримала корів та свиней, то прийшлося би всі зароблені чоловіком на сезоні гроші спрямовувати на продукти. Ми ж усе маємо своє. Три-чотири рази на рік свиней колемо. Домашнє молочко, сир, масло завжди є. А за зароблену копійку купляємо чи техніку, чи щось у хату» – мудро розмірковує жінка. Та й, дійсно, є на що ті кошти витрачати. Адже ростять Мельники шістьох чудових діток – чотирьох донечок та двох синочків. Як жартує щаслива мама, має вона три пари близнюків. Двом старшим дівчаткам 17 і 15 років. Двом молодшим хлопчикам – 9 і 7. Ну, а найменшеньким донечкам – 7 і 3 з половиною рочки. Саме їх, своїх кровинок, Людмила Василівна називає найбільшим багатством у житті. Заради них і старається-трудиться. Та й інакше вона навіть не вміє – до праці ж привчена змалечку. «Я завжди звикла все мати своє. Не вмію і не хочу просити у когось, навіть у своїх батьків. У мене ж є руки-ноги, то чому я не можу працювати? А робитимеш – то й матимеш», – ділиться своїми життєвими принципами лахвичанка. Тож, дійсно, лише на себе вона й розраховує. Бо ж навіть і від держави не має належної помочі. Так званої «соціалки» не отримує, бо то чоловік за кордоном, то через кількість техніки не підпадають під умови одержання цієї допомоги. «Ми ж чесно завжди все на себе оформляємо: і трактори, і мотоцикла. Колись пилорама була, надавали послуги, то теж все законно сплачували. Одним словом, не обманюємо державу. Тому й не маємо допомоги», – озвучує життєвий парадокс Людмила Мельник. До речі, після того, як найменшій донечці виповнилося три роки, деякий час жінка стояла на обліку в центрі зайнятості як безробітна. Але й тієї копійки нині не має. «Бо ж пропонували мені роботу в Любешові. А як я там працюватиму, якщо маршрутка у наше село приїжджає о 9 годині вечора? З ким же діти мої будуть? То я краще більше господарство триматиму, трудитимуся тяжче, але буду біля донечок і синочків. А матимемо все своє, як зараз, то з голоду точно не помремо, живучи в селі», – жартома підсумовує реалії миловидна лахвичанка.
Наталія Муха.
Фото авторки.
