Уродженка Любешова Оксана Нечитайло, котра вже понад десять років проживає та працює в Ірпені, удостоєна відзнаки Міністерства оборони України. За активну волонтерську діяльність та участь у відбудові міста їй вручили медаль «За сприяння Збройним силам України».
Оксана Нечитайло є депутаткою Ірпінської міської ради, обіймає посаду начальниці відділу забезпечення діяльності апарату ради, постійно веде активну громадську діяльність. А після 24 лютого, який став для кожного із нас новою точкою відліку, вона, незважаючи на хвилювання від шокуючої реальності, відразу включилася у волонтерську роботу. Однак лишатися в Ірпені на той момент було досить небезпечно, тому на певний час виїхала на свою малу батьківщину – рідний Любешів.
Попри відстань, вона щоденно працювала в онлайн режимі. Спочатку була на «гарячій лінії» щодо евакуації людей із Ірпеня, займалася доставкою гуманітарки, активно працювала із фондами, котрі були готові надавати гумдопомогу.
«У телефонному режимі ми змогли організувати склади допомоги в Житомирі, Києві. Повністю налагодили логістику гумвантажів по Львову, Заході України, які доставляли спочатку до Києва, а далі вже розподіляли по інших містах. Привозили необхідну продукцію для людей, котрі лишилися в окупованому Ірпені, теробороні та військовим легковими авто, бусами», – розповідає Оксана Романівна.
Також практично щодня до неї телефонували виборці її округу, котрі лишалися в місті. Тож у міру можливостей старалася вирішувати їхні нагальні питання. Масовою проблемою в Ірпені, як зазначає наша землячка, було те, що в місті багато хто позалишав своїх рідних похилого віку, прикутих до ліжка, які потребували допомоги інших. «Це ненормальна проблема, але вона мала місце. З одного боку розуміємо, що ці люди просто вже не хотіли нікуди виїжджати, мовляв, хай буде, що буде. Але ми старалися постійно комунікувати з їхніми рідними, доставляти ліки та продукти», – ділиться Оксана Нечитайло.
Четвертого квітня вона повернулася в Ірпінь, який за роки проживання вже давно став рідним. Відтоді розпочався, так би мовити, новий етап у її діяльності. Місто починало оговтуватися від російської окупації. Наша землячка, вперше побачивши його після закінчення там бойових дій була шокована. Адже Ірпінь, який завжди був дуже гарним, комфортним, сучасним, зеленим та квітучим містом, став територією руйнацій.
«Було дуже страшно. Безлюдно. Холод, сирість, усе зруйноване. Відчувала психологічний дискомфорт. Я тоді поїхала на склад гуманітарної допомоги, завантажила авто хлібом і вирушила у свій мікрорайон. Люди виходили й брали буханки тремтячими, брудними руками. Адже води не було, щоб помитися. Запам’ятався погляд старшого чоловіка, на його очах бриніли сльози», – пригадує першу емоційну поїздку Ірпенем Оксана Романівна.
Далі поступово Ірпінь усе більше повертався до життя. Через місяць закрили пункти видачі допомоги, й розпочали займатися відбудовою міста. Шукають для цього, як розповідає наша землячка, різні можливості та шляхи залучення коштів.
Багато зусиль спрямовує наша землячка і на пошуки, участь у різних проєктах. «Кожен грант, проєкт натикається на ще ту бюрократію. Але, незважаючи на всі нюанси, ми активно працюємо в даному напрямку. Нещодавно завершили програму із видачі 2200 грн упродовж трьох місяців для мешканців Ірпеня, які втратили житло. Наразі працюємо над проєктом крипторинку, мета якого – фінансова допомога українцям, котрі мають статус ВПО. Також до нас щодня продовжує надходити гуманітарна допомога», – оповідає Оксана Нечитайло.
У неї кожен день – насичений робочий графік: зустрічі з мешканцями Ірпеня, організація благодійних заходів, пошук та участь у різних проєктах, колосальна робота щодо відновлення міста. Але, попри втому, Оксана Нечитайло не шукає часу для відпочинку. Бо, як зазначає, війна – це той період, коли ти просто не можеш відпочивати.
Аби ж завжди бути в тонусі, вона регулярно займається спортом. «Завжди ходила у спортзал. А якщо зараз і не маю для цього часу, то вечірню пробіжку ніхто не скасовував. Від невичерпних справ рятуюся домашньою атмосферою, яка завжди лікує», – зізнається усміхаючись жінка.
На запитання, які емоції викликало вручення державної високої нагороди, Оксана Романівна скромно зазначає, що не вважає себе якоюсь героїнею. «Просто роблю те, що повинна. Звісно, це було приємно та неочікувано. Але не думаю, що варта цієї відзнаки. Добровольці, військові в моїй країні щодня ризикують життям, і кожен українець, і кожна українка зобов’язані робити все, що можуть/уміють/мають, щоб сприяти їхньому успіху на фронті. Це – не героїзм, це – наш громадянський обов’язок», – переконана уродженка Любешова.
Фото з особистого архіву Оксани Нечитайло.
