30 грудня минулого року став особливим днем у житті воїна Романа Шукаловича із Люб’язя. Адже саме того дня їхню позицію накрили із ворожої зброї. Тепер же, згадуючи про це, на обличчі із грубим і ще відносно свіжим шрамом на щоці, з’являється посмішка. Й хоча рубців на серці від пережитого у чоловіка багато, однак загартований війною погляд блакитних, як чисте небо, очей усіляко приховує той біль.
Маючи за спиною армійський досвід і кілька років служби у Збройних силах України за контрактом, Роман Анатолійович мобілізувався у травні минулого року. Практично відразу з іншими військовослужбовцями у складі 110 бригади вони вирушили на війну у напрямку Донеччини. І весь час цей чоловік був на передовій, почергово заступаючи на нульові позиції. Розповідати про воєнні будні в люб’язівця є багато що, однак, як і більшість воїнів, він не має бажання вдаватися у деталі. Адже сюжети там – точно не для людей зі слабкими нервами. Насамперед, як зазначає Роман Шукалович, варто звикнути до самої обстановки.
«Постійно бахкає, стріляє, летить, вибухає. Але організм має властивість адаптовуватися і до таких жахливих реалій. Якщо перші дні від цих звуків лячно, то потім звикаєш і думаєш, що то просто десь гримить. Про спокійний сон, а точніше взагалі про сон можна забути. Аналогічно й щодо харчів, адже домашня гаряча їжа – це те, про що лише мрієш. Натомість доводиться їсти лише холодні рибні чи м’ясні консерви. Максимум, який можна було там зготувати, – це розпарена мівіна, кава і чай. Харчі підвозили машиною вночі, коли десь трішки було тихіше. Везли на одну із наших позицій, а вже з інших хлопці ішли з пакетами по їжу», – розповідає захисник.
Також у період перебування «на нулі» навіть розмови про прийняти душ чи вмитися бути не може. Адже там, як розповідає Роман Шукалович, думаєш про одне: як «завалити тих росіян» і як при цьому лишитися живим.
«Були різні ситуації. Різні бої. Й кожен із них особливий. Старався кожного вечора телефонувати до дружини, дітей, аби вони не хвилювалися. На війні ж важливо не боятися. У жодному разі не можна просто заховатися в окоп і сидіти там, боячись виглянути. Адже тоді ти не володієш інформацією, а ворог це використовує для своєї вигоди. І доки ти просто закопався в окопі, може прилетіти граната чи ж узагалі наступити піхота й прибрати всіх, хто заховався у бліндажі. Тому постійно треба моніторити обстановку й відстрілюватися», – розповідає воїн.
Говорить Роман Анатолійович і про самих ворогів. «Коли тобі вдається наваляти тим окупантам, адреналін зашкалює. Але вони реально дивні, ідуть, як зомбі. Відірвало руку, а він продовжує іти», – ділиться побаченим чоловік.
Перебуваючи в гарячих точках, у різні пори року виникають свої труднощі. Наприклад, влітку, як каже Роман Анатолійович, це – сморід від трупів.
«Вони ж узагалі не забирають своїх «200-тих». І до цього також звикаєш», – описує жахливі реалії військовослужбовець. А от у холодну пору року неабияк дошкуляє холод, від нього найкраще допомагають грілки і газові балони. «Але якщо йде запеклий бій, то аж спекотно стає… Скільки разів доводилося воду виносити із окопів! Там глина, в бліндажах вода і сирість. За дні перебування «на нулі» одяг стає важким і твердим, як камінь. Коли вже на заміну заступають інші, а ти маєш можливість кілька днів пожити в хаті, яку ми облаштували для себе (бойлер, душ, телевізор), то релаксуєш», – розповідає військовослужбовець на позивний Шукач.
Поділився воїн і досягненнями, адже нашим захисникам там вдалося просунутися на 15 кілометрів, звільняючи території від російських ворогів.
Найгарячіше ж було в останні дні грудня 2022-го. Саме тоді, як розповідає наш земляк, росіяни почали їх штурмувати. «Шість БМП із піхотою рухалися на нас. Танки обстрілювали, а ті підступали. Обстріляли наші деякі позиції, на жаль, там були «двохсоті». Я тоді ледь зміг відбитися, мої хлопці стали «трьохсотими», і я, якби не мав гранат, то нічого не зміг би зробити. Потім я зі своїм товаришем на позивний Старий (йому віддали позивний батька, котрий загинув на війні, а син вирішив продовжити татову справу) почали їх «валити» із «РПГ» та постійно перебігати з місця на місце. І так помітив їхній дрон та навів на нас зброю. Момент прильоту не пам’ятаю. Лише дуже сильний шум і світло. А потім чую, що Старий гукає, чи є хтось ще живий. Дивлюся, а в мене вся куртка в крові. Однак розуміємо, що треба рятуватися. Тож ми обоє «трьохсоті» бігли два кілометри до місця евакуації. На той момент я болю взагалі не відчував. Усвідомлював, що ліва рука не ворушиться, що лице кровить і наче мурахи по ньому бігають. Усе…» – детально описує особливий день на війні Роман Шукалович.
Далі ж в евакуаційному авто їм надали першу медичну допомогу і доставили у госпіталь. За період лікування нашому земляку довелося змінити декілька медичних установ. Наразі ж чоловік удома, поряд зі своїми найдорожчими – дружиною і трьома дітками. Проживають разом із тестем і тещею в Люб’язі. До слова, за час перебування в гарячих точках, Роман Шукалович за зразкову службу мав кількаденну відпустку в Буковель, куди їздив із дружиною і малечою.
Воєнні будні уже позаду. Однак вони добряче підірвали здоров’я цього чоловіка. І тепер головний біль та поганий сон – щоденні супутники його життя. Захисник тепер поступово звикає до цивільних буднів. Планує, де яку городину садитимуть, виконує домашню рутинну роботу і згадує про своє улюблене хобі – риболовлю. «В мене озеро за метрів сто від хати. Люблю і влітку, і взимку ловити рибу. Колись мішками її приносили додому. Найбільше смакує мені домашній оселедець. І то дуже», – усміхаючись каже чоловік, котрий, попри перебування у воєнному пеклі, не втратив тепла в очах.
