Маріуполь назавжди залишиться кровоточивою раною України, яка ніколи не загоїться. Те, що люди пережили у перший місяць війни – холод, голод, звіриний страх і розпач, коли на місто скидали десятки бомб, називають справжнім пеклом на землі. Лише у березні 2022-го поліція щодня отримувала 5-6 і навіть 10 повідомлень про самогубства у Маріуполі. Люди не витримували і викидалися з вікон останніх поверхів. Про жахіття Маріуполя розповідає «Віснику+К» знайома журналістка, яка з маленькою сумочкою дивом вирвалася зі зруйнованого міста.
Сходилися в одну квартиру, щоб зігрітися
Мені здалося, що ті жахіття і кошмари, про які розповідає Алла, тривали не один місяць (з питань безпеки не вказуємо її прізвища). Проте вона сумно посміхається: ні, тільки три тижні. Але того пережитого вистачить на увесь вік. Проте жінка спокійно, без сліз згадує шокуючі дні в окупації, бо має напрочуд веселий характер.
– Сама я з Донеччини. Але з 2014 року моє рідне селище під окупацією. Батьки покинули усе нажите, хату, господарство і виїхали на татову батьківщину – у Черкаську область, – розповідає Алла, вона чудово розмовляє українською. – А я за порадою подруги подалася у Маріуполь. Тут мені подобалося, гарне місто, улюблена робота. Знімала квартиру, хоча подруга намовляла, щоб купувала, але, на щастя, щось мене не пускало. У перші дні великої війни навіть і думки не було втікати, вирішила, що далі буду працювати. Хто міг знати, що місто так швидко впаде!
Коли Маріуполь стали бомбити ворожі літаки, виїхати з міста вже було небезпечно. Доходили новини, що тих, хто наважився втікати, на околицях просто розстріляли. Бомбардування не вщухали цілодобово, затишшя панувало лише якихось десять хвилин. Світла, газу, тепла, води не стало. Їсти готували на вогні надворі. Добре, що після сумного 2014-го Алла мала великий запас продуктів: консерви, макарони, чай… Вистачило б на місяців два.
– Щоб зігрітися ми сходилися в одну квартиру, де жило по десять чоловік, спали покотом на одному ліжку, дивані, тулилися не роздягаючись. Чомусь той березень видався такий холодний. Я думала, що просто збожеволію від холоду.
Вже потім Алла дізналася, що знайомі збирали долари, щоб викупити її чи з тюрми, чи з ворожого полону, бо не знали її долі. А на Черкащині батьки божеволіли від страху за свою дочку, адже звʼязку з нею не було. Не знали: жива чи вже мертва. Натомість, коли вони місця не знаходили від тривожних думок, подзвонила з росії татова сестра і «заспокоїла»: «Всьо будєт харашо. Вот ми вазьмьом Кієв і вашу Аллочку асвабадім». Від кого? «От кієвского страшнава рєжима». Більше батьки не спілкуються з тією тіткою.
Знала дві молитви, тепер – десяток
– Від цих безкінечних вибухів, нальотів люди божеволіли. Їх, одурілих від жаху, стільки багато ходило по місту! Страшний погляд, кудись бігли, щось бурмотіли… – каже Алла. – Стукаю до старенької сусідки, прошу, щоб супчику теплого похлебтала. А вона в одну точку дивиться, молиться і тримає на грудях ікону. Ми жили з однією думкою: як не сьогодні вбʼє, то завтра, як не зараз, то через хвилину… Там без віри не вижила б. І така була не я одна. Якщо до війни знала лише дві молитви, то тепер з десяток. У тому Маріуполі всі ставали віруючими. А вперше я відчула присутність Бога, коли мене поранило. Як почула той жахливий звук свисту – відразу за пральну машинку на кухні впала, руками голову прикрила. А далі вибух. Мене вдарило добряче по голові, але не забило. Бо цілодобово ходила у двох куртках, шапках, ще й зверху накидала банний халат – в квартирі стояв такий холод, що натягувала на себе все, що бачила. Це мене і врятувало. І Бог.
Де взялися сили долізти до кімнати через руїни, взяти сумку з документами, «пораненим» ноутбуком, на якому досі слід від удару?! Якось змогла відсунула важкі двері, які вибило ударною хвилею. Із закривавленою головою, з посіченими від осколків руками безсило побрела до подруги. Вона була поранена, сама з маленькою дочкою лишилася – на її очах вбило шістнадцятирічного сина. На щастя (чи можна так казати?) померла старенька бабця сусідів, і вони вирішили тікати своїм джипом. Алла попросила їх, щоб вивезли поранену подругу з дитиною. «Зараз прикопаємо десь бабу і їдемо», – погодилися. До речі, усі двори навколо будинків встелені могилами.
Без документів проїхала 17 блокпостів
Алла розповідає багато вражаючих маріупольських історій. Лікарка, яка давно жила за кордоном, приїхала навідати батьків 22 лютого. Коли втікала з міста, її затримали окупанти, бо ж побачили закордонний паспорт – жінка є громадянкою однієї з європейських країн. Думала, що це її врятує, натомість вороги вирішили, що вона шпигунка, і кинули її у тюрму. Випустили лише через місяць – у тапочках, без куртки. Вона якось через росію виїхала у Європу. Алла знає, що жінка жива, але та не дає про себе знати. Що з нею робили, можна лише здогадуватися…
Інша Аллина знайома досі плаче, бо не може простити собі зраду. Коли бомби допікали, все вмовляли старого сусіда втікати з міста, бо мав машину. Але він ні в яку. Та якось сказав: «Як завалить будинок – поїду». Через пів години його будинок склався від вибуху, а машина вціліла. Сказав сусідці: «Збирайся, але собаку твого не візьму. Ще нагадить в машині». Як не вмовляла – старий навідріз відмовився. Цього пса привіз чоловік з фронту, собака так глядів її маленького сина, що ніхто чужий до дитини не міг підійти. Досі жінка бачить перед собою жалісливий погляд вірного собаки і картає себе, що покинула справжнього друга напризволяще. Знайомі дзвонили: бачили пса мертвого.
– Я виїхала теж в один момент. 15 березня мій день народження, тоді мене поранило і я вдруге вижила. Того вечора два чужі чоловʼяги запропонували втікати, бо десь знайшли вцілілу машину. Як ми відважилися їхати без прав на це авто, не уявляю. Але я була спокійна, точно знала: у цей день виберуся. Бо відчувала, ніби мене огорнув своїм теплом сам Бог. Про таке відчуття у критичних ситуаціях мені розповідали інші знайомі. І ми дивом проїхали 17 російських блокпостів! Я – журналістка і ті двоє чоловіків – українські поліцейські! Ну хіба це не диво?! Нас, перших біженців з Маріуполя, у Запоріжжі було видно зразу. Ми були у сажі, кіптяві, безсилі. Але щасливі.
Алла тепер живе з батьками в одному з міст центральної України. Від пережитої тривоги за дочку у них підірвалося здоровʼя. А Алла після поранення довго мучилася сильним головним болем, пекли посічені руки. Проте відійшла від страхіть, намагається ті гіркі спогади відігнати десь далеко від своєї душі, щоб навіть і не снилися. І радіє, що вони зникають, як тумани, а тому тішиться новим життям, бо вважає, що у Маріуполі народилася вдруге. І без Божої опіки там точно не обійшлося.
Олена ПАВЛЮК
фото Reuters