Так жартома каже про свою роботу в поштовій галузі Наталія Бовкун із Залізниці. Адже її тітка і мама все життя теж пропрацювали листоношами. Тож не раз і не два усією сім’єю розвозили газети по селах та хуторах.
Саме мама Степанида Єлисеївна Струк і намовляла доньку, аби йшла замість неї поштаркою. Сама ж віддала цій галузі не один десяток літ – як 19-річною прийшла працювати, так до виходу на заслужений відпочинок трудилася. Та все ж Наталія Петрівна спочатку відмовилася.
«Бо я знала, яка то тяжка праця. Мама пропадала на роботі днями. Тоді ж багато газет виписували, були листи, телеграми. Та й виходили газети майже щодня. Тому ми їй часто допомагали розносити їх усією сім’єю. Хто велосипедом, хто пішки – і доставляли періодику», –
пригадує дитинство наша землячка. До того ж, працювала листоношею в с. Заріка аж до виходу на пенсію і тітка цієї жінки – Лариса Юрко. Тож про нелегку працю цих бджілок-трудівниць Наталія Бовкун знала з дитинства.
І все ж поштова галузь мала на неї свої плани. Мабуть, долею було визначено, що жінка таки буде працювати на неньчиному місці. Коли та пішла на заслужений відпочинок, то передала свою справу для Галини Дерлюк.
«Але через трохи часу вона прийшла до нас, принесла поштарську сумку і сказала: «Як хочте, ви мені передали цю роботу, тож тепер я передаю її вам». Ось так я все-таки і почала працювати листоношею», –
розповідає Наталія Петрівна.
І згадує все те вона з посмішкою, з якою, мабуть, і не розлучається по життю. Бо ж оптимізму цієї жінки можна направду по-доброму позаздрити. Особливо, зважаючи на реалії, в яких нині опинилася поштова сфера.
«Раніше у прерогативі були кореспонденція, газети. А тепер ми стали магазином. Адже маємо продавати різні товари. Натомість періодику передплачують усе менше», –
розказує про поштові реалії жителька Залізниці, журячись, що навантаження на листонош усе більшає, а ось поціновування цієї нелегкої праці належного немає. Тому й не дивно, що довго на залізницькій пошті (як, до слова, і в інших селах) не затримуються працівниці. «То я одна така витривала. Старожилка зосталася», – знову жартує Наталія Бовкун. Бо ж уже двадцять років трудиться вона листоношею. І нині обслуговує частину Залізниці, Лобну та всі хутори довкола. Тож важко навіть уявити, скільки доріг вона пройшла за роки роботи, аби добратися до всіх своїх земляків, котрі з нетерпінням завжди виглядають поштарочку.
«У мене «обхід» – 32 кілометри. То і велосипедом їздила, й пішки ходила, коли дороги не прочищені взимку. І то ж треба завидна дійти, бо ж страшно лісами блукати, коли в сумці пенсію людську ношу. Тож то все-таки яка відповідальність», –
розповідає про нелегкі будні листоноші жителька Залізниці.
Добре те все розуміють і бачать рідні жінки, тому на сорокаріччя зробили їй подарунок – придбали скутер, аби їй легко давався отой «обхід» у три десятки кілометрів. Тим більше ж уже два роки обслуговує Наталія Петрівна і Лобну, де пробували запровадити пересувне відділення, але недовго то практикували. Бувало, що й узагалі ця листоноша була єдиною на три села: Залізницю, Лобну, Міжгайці, а ще на хутори. Нині ж на цьому ВПЗ їх трудиться двоє та ще начальниця відділення.
«Щодня роботи вистачає, звісно. Бо ж різні соцвиплати, пенсії люди чекають саме в той день, коли звикли їх отримувати. Газет хоча й менше, та все ж переплачують. І в лідерах – «Нове життя». До того ж уже зараз вивчила Лобну, а спочатку, як прийшла у невідоме для мене село, то дуже тяжко було. Тим паче працювати листоношею – значить, ще й психологом треба бути. Бо ж старші люди чекають нас, щоб поговорити, розпитати, порадитися», –
каже Наталія Бовкун. Саме тому, на її думку, й немає охочих працювати в цій галузі за малі зарплати. Як наслідок – уже й не пам’ятає жінка, коли востаннє була у відпустці, бо підмінних листонош немає.
І все ж, навіть попри такий щільний графік, знаходить час наша землячка і для свого хобі. А має вона його дещо незвичне. Бо ж любить… класти каміння. «Я де іду, то камінчики гарні збираю. Мені рідні й знайомі вже навіть їх привозять. То я спочатку в хаті стіну прикрасила. А тепер уже із більших викладаю довкола будинок. Гарно ж виходить! Та й ідей тепер в інтернеті можна почерпнути багато», – ділиться жителька Залізниці, котра, до слова, нещодавно отримала посвідчення водійки трактора. Бо ж саме ця техніка виручає, коли жінка господарює на землі.
«Чоловік часто на сезонах пропадає. Донька в Луцьку працює. А хлопці два біля мене, допомагають мені. Але ж треба все вміти, безпечно на поля їздити. Адже на закордонні заробітки не хочу. У мене ж тут робота є. Нелегка, часом невдячна. Але прикипіла я до неї. Та й люди кажуть, що не відпустять, бо теж звикли до мене. Тож так і працюю, з надією, що нарешті щось зміниться на краще у нашій поштовій галузі», –
з оптимізмом каже Наталія Бовкун із Залізниці.
Наталія МУХА.
Фото з особистого архіву Наталії Бовкун.
