Ніна Кравченко народилася на Поліссі. Однак чотирнадцятирічною виїхала звідси та майже п’ятдесят років прожила на Миколаївщині. Нині ж через повномасштабну війну повернулася в батьківську хату та, аби відганяти погані думки, віддушину знайшла у вирощуванні різної зелені.
Тепер у цьому мальовничому куточку на одній із вулиць Бучина створений справжній земний рай, де квітує з ранньої весни до пізньої осені. Ба більше, тут не просто посаджені різні квіти, а й зведено тин, на якому примостилися горщики. Дерев’яні пеньочки перетворилися на розмальовані грибочки. Березові полінця, підперезані шпагатом, утворили вогнище, на якому в кошику «горить» букет петуньї. А оберігає всю цю красу «лісовик», виготовлений із сіна та очерету. Все те – творіння рук Ніни Кравченко, котра лише рік тому повернулася в рідний Бучин. Ось тільки далеко не кожному відомо, що, створюючи такий квітковий оазис, ця жінка не лише відпочиває морально, а насамперед відволікається від сумних думок. Нещодавно поховала маму, тож залишилася в хаті сама. Та й переїхала вона в отчий дім неспроста – втікала від повномасштабної війни. Адже там, на Миколаївщині, чи не щодня чула вибухи.
Тож саме тому 17 березня минулого року Ніна Олексіївна мусила залишити будинок, котрий став давно рідним, і вирушити на таке далеке Полісся, де закопана її пуповина.
«Приїхала я із онуком. Син сказав, щоби ми покидали Миколаївщину, бо ж був у теробороні, бачив усю небезпеку. Вивіз нас в Одесу. І так ми поїхали на Любешівщину», –
пригадує зі смутком у голосі жінка пережите.
Спочатку вона жила у сестри, котра мешкає в селищі. Але вже в травні, як тільки потеплішало, забрала стареньку неньку та перебралася в Бучин. «Мама хотіла в своїй хаті віку дожити. Так і виконали її волю. Недавно закотилося її сонце життя за обрій…» – зітхає Ніна Кравченко. Тож таким чином вона залишилася сама в батьківській хаті, адже внук повернувся назад. А жінка, залюблена все життя в красу, взялася до роботи.
«У мене завжди квітує. Спочатку на дачі, потім купили приватний будинок. То там за п’ятнадцять років я створила таку красу! Шкода, що тепер то все заросло. Боюся навіть уявити, що там зараз твориться. Бо ж квіти, дерева люблять догляд», –
каже Ніна Олексіївна.
Тут же, в Бучині, хата деякий час стояла пусткою. Тож роботи вистачало, бо розрослися сливи, бузок. Одна лишень старенька яблунька нагадувала, що тут колись було життя, даруючи й досі свої плоди.
Але вже за рік місцеве обійстя годі було впізнати. Господиня викорчувала всі зайві насадження і взялася робити різноманітні клумби.
«Я щоразу, коли їхала з Любешова, то везла великі сумки квітів та вазонів. Їх дарували інші квітникарки або ж купляла на ринку. Чесно зізнаюся, садила все підряд. Аби цвіло. Бо ж дуже не люблю, коли пустка довкола», –
ділиться жінка.
Як результат, тепер будинок Ніни Кравченко потопає у квітучій красі. Тут немає якихось крутезних альпійських гірок чи оазисів із екзотичних рослин. Тут все просто, але напрочуд охайно та продумано. І саме ця простота, сільська краса привертає увагу кожного, хто проходить мимо жовтенького будинку із величезною фотографією природи на стіні. «То я хотіла закрити двері з веранди, а вийшло й геть гарно», – посміхається господиня.
І все ж у цій рукотворній красі жінка не вбачає чогось особливого. Каже, що, порівняно із квітником на Миколаївщині, то зовсім пустка. Тож можна лише уявити, яку красу створила ця наша землячка біля будинку, де мешкала не один десяток літ.
«Та в мене там стільки сортів троянд, плодових дерев! А тут навіть десятки роз немає і поки що одна старенька яблунька росте… Тому обов’язково хочу докупити саджанців багато», –
ділиться планами господиня.
І з цих її слів стає зрозуміло, що все-таки, мабуть, не збирається вона знову залишати рідний Бучин, планує зостатися тут назавжди.
«Я чотирнадцятилітньою поїхала звідси до тітки на Дніпропетровщину. Там вчилася. Знайшла свою долю. Чоловіка направили на роботу на Миколаївщину, тож так і опинилася в тій області. Прожила 49 років. Тому, звісно, і та місцина для мене рідна. Тим більше, син там зостався. Але поки війна не закінчиться, повертатися не буду. Та й тут теж мені все не чуже. Тут же закопана моя пуповина. Зрештою, за посадженими квітами та вазонами треба постійний догляд. Без цього вони не ростимуть», –
з посмішкою підсумовує переселенка.
Наталія МУХА.
Фото з архіву Антоніни Божко.
