На початку повномасштабного вторгнення росії всі любешівці з острогою сприймали появу незнайомців у своїх населених пунктах, придивлялися до чужих автомобілів чи якихось нових знаків. Попри те, що небезпека не зникла, на жаль, ця пильність у багатьох дещо притупилася. Але це не стосується гірківчан. Вони не забувають, що живуть на самому кордоні із Білоруссю.
«Олексіївно, тут незнайомки фотографують вулиці», – такий телефонний дзвінок пролунав до місцевої старости Галини Зелик того дня, коли «Нове життя» побувало у Гірках. І таке, каже очільниця старостинського округу, сталося не вперше. Бо ж до цього часу місцеве населення пильнує безпеку свого села.
«І то правильно. Не всі ж знають, хто і для чого приїжджає сюди. Тому, якщо володію інформацію, відразу заспокоюю людей, пояснюю, хто це. Якщо не відомо мені про приїжджих гостей, виясняю», –
розповідає Галина Олексіївна.
Адже, за її словами, Білорусь – зовсім близенько. А небезпека, котра була особливо великою на початку повномасштабного вторгнення, нині теж немала. Тому пильність точно не завадить. Таке сусідство, котре колись давало багато привілеїв, тепер, навпаки, змушує місцеве населення бути на сторожі. Хоча по той бік кордону, як і в багатьох мешканців інших населених пунктів, у гірківчан є дуже багато родичів та знайомих.
«Усі в Білорусі», – лаконічно зазначає Лідія Симонович, котра, дійсно, має чимало родичів у колись дружній, а нині ворожій країні. Ось тільки із ними жінка нині фактично не спілкується, бо ж, як каже, «їм не можна».
«А раніше добре було: ми до них їздили, вони – до нас. Спочатку можна було і перейти напряму, потім через «таможню». Тут же геть близенько. Концерти спільні робили. А тепер ворогами стали», –
зітхає Лідія Григорівна.
Жінка пригадує, що неодноразово колись і коником добиралися в Білорусь. А ще і туди, і в росію їздили на сезонні заробітки.
«Та в нас усе село «перемішане» з білорусами. У кожній хаті там як не дочки, то брати чи племінники. Було таке, що і цілими сім’ями туди виїжджали наші люди», –
підсумовує Лідія Симонович. А ще зазначає, що раніше ніхто й подумати не міг, що Білорусь стане проти України, підтримає росію.
Тетяна Абрамович у післявоєнні сорокові роки минулого століття у Білорусь малою ходила по хліб. Тоді білоруси з українцями заодно були, разом долали наслідки війни. А через роки стали ворогами, так як із того боку кордону до нас може піти ворожа техніка.
Це все важко осмислити старожилам, котрі добре пам’ятають, як було колись.
«Тож ми в Іваново на ринок постійно ходили. А що ж тут перейти – рукою подати. І вони тут, у нас, теж постійно бували. Через те і поріднилися, наших багато там, у Білорусі, а їхніх в Україні вистачає», –
розповідає Тетяна Максимівна.
Бабуся переживає вже другу на своєму віку війну. Хоча було малою, пам’ятає, як у Другу світову вони, діти, разом із мамою втікали у ліс, коли летіли ворожі літаки. Тепер же, каже, уже й не втече, якщо, не приведи Господи, почнуть сюди сунути рашисти. Бо ж із двома ціпками пересувається
«Війна – то страшно дуже. Ох, як же то важко. Скільки в Гірках уже є загиблих, безвісти зниклих. Як ото недавно була на кладовищі, побачила ті прапори на могилах, то серце крається, витримати не можна. Бо ж тепер чужих немає. Всі ті солдати рідні, за кожного душа болить», –
плаче Тетяна Максимівна.
Тридцять років учителем допризовної підготовки у Гірківській школі пропрацював Віктор Шеремета. Тепер чимало його колишніх учнів воює за Україну у найгарячіших точках. Із багатьма спілкується Віктор Федорович, тож про жахіття війни знає, як кажуть, із перших вуст.
«Ми ще тут, дякувати Богу, війни не бачили. Отам пекло… Треба молитися, щоби те жахіття до нас не прийшло. Бо ж ми геть біля кордону. Першими можемо відчути наслідки», –
роздумує чоловік.
Початок повномасштабного російського вторгнення Володимир Качула ніколи не забуде. У нього й нині, коли він пригадує ті події, тремтить голос.
«Вдосвіта подзвонив син і сказав, щоби ми з дружиною збиралися, за пів години були готові. Він забере нас до себе, так як тут, у Гірках, небезпечно. Отак ми закрили курей, залишили котика й поїхали…» –
з болем у голосі гортає сторінки переломного лютого 2022 року Володимир Миколайович.
Пережите не минуло безслідно. Чоловіку стало зле, його забрали у реанімаційне відділення Любешівської багатопрофільної лікарні. Потім перевели у Ковель. А тоді донька, котра проживає у Великій Британії, забрала батьків до себе.
«Вона дуже переживала за нас. Тому подзвонила й сказала: «Не вертайтеся у те пекло, хто його знає, що там ще буде, Білорусь же зовсім близько. Я заберу вас». Тож ми поїхали до Польщі, а потім вже добралися і до Великої Британії. Там пробули два місяці», –
розповідає гірківчанин.
Ось тільки чужина є чужина. Невимовно тягнуло додому. Тож зрештою подружжя повернулося у Гірки.
«Тут же все рідне. Тут мої бджілки, я звик біля них ходити», –
каже Володимир Миколайович.
Цей чоловік у такому горі – не один. Кровопролитна війна розділила не одну родину з Гірок: не лише фізично, а й ідейно та морально. Бо ж, на жаль, по той бік кордону не всі вірять у те, що росія завойовницьки плюндрує українські землі, вбирає найкращих хлопців і дівчат, знищує цвіт нації.
Натомість у Гірках про те, аби якнайшвидше закінчилися ці жахіття, люди щиро просять Господа у храмі, який уквітчаний різнобарвною зеленню. Та й біля кожної оселі в цьому селі теж квітує. На полях дозріває урожай. А в чистому серпневому небі часто кружляють лелеки, котрі вже помалу починають збиратися у далеку дорогу на чужину. Мабуть, і вони мріють про те, аби навесні, коли вони повернуться на Полісся, страшне слово «війна» вже було би у минулому.
Даний матеріал виготовлений за підтримки ГО «Інститут масової інформації» та за фінансової підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів в Україні.
