Солдат, 14 окрема механізована бригада ім. князя Романа Великого, житель Любешова
(3 березня 1972 – 13 березня 2024).
Обірвалося життя у Володимирі.
Він народився та зростав у Любешові. Старшенький у сім’ї, Льоня був підмогою для батьків, опорою для молодших брата й сестри. Так і залишився для них наставником та порадником. І тоді, коли був строковиком, і навіть тоді, як вісімнадцять років проживав на Харківщині, де знайшов свою долю. Але так сталося, що сімейне життя не склалося. Тож Леонід Літвинчук повернувся у рідне містечко, до сестри й брата. Почав, як і більшість наших краян, їздити на сезонні заробітки. Адже руки мав золоті. Останнім часом їздив на вахтову роботу в Київ, працював на екскаваторі.
Саме там, у столиці, і застала його звістка про повномасштабне вторгнення росії. Ворог підступав усе ближче до Києва. Тож наш земляк не міг декілька днів виїхати звідти, аби добратися до Любешова. Лише 2 березня йому то вдалося.
А наступного дня він відзначав своє 50-річчя. І тоді ж упевнено переступив поріг місцевого військкомату та записався в добровольці. А вже 4 березня попрощався з рідними та вирушив у дорогу, аби зі зброєю в руках боронити Батьківщину від окупанта. Зоставатися тут, у роті охорони, не забажав, сказав, що хоче служити там, де йде напряму боротьба з ворогом. Тож потрапив у 14 окрему механізовану бригаду. Пройшов невелике навчання і вже 22 березня прийняв свій перший бій.
Небезпечними й крутими були фронтові дороги нашого земляка. Разом із побратимами він побував у найгарячіших точках земного воєнного пекла. Неодноразово був поранений та контужений. Через тяжкі травми Леоніда Літвинчука перевели у Володимир. Але, на жаль, проклята війна вбиває не лише кулею. Її згубні наслідки підривають здоров’я навіть найсильніших. Пережите й побачене далося взнаки. Серце воїна Леоніда Літвинчука, котрий пройшов найзапекліші фронтові дороги, зупинилося тут, на Волині.
Поховали воїна на зарудчівському кладовищі.
Вічна пам’ять і слава Герою!